Вогнем і мечем. Том перший
- Автор: Сенкевич Генрик
- Серия: Вогнем i мечем #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 966-692-742-Х
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вогнем і мечем. Том перший». Краткое содержание книги:
У творі змальовано національно-визвольну боротьбу українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського панування.
Траплялися поміж ними й упирі, які, виючи, ганялися за людьми. Чутке вухо вже здалеку могло відрізнити їхнє виття від вовчого. А ще бачили цілі війська тіней, які часом так близько підходили до залог, що сторожа сурмила larum[2].
Такі випадки провіщали зазвичай велику війну. Зустріч із самотньою тінню теж не означала нічого доброго, але не завше слід було чекати недоброго, бо перед подорожніми іноді й жива людина з’являлася і зникала, як тінь, тому часто й легко тільки за духа і могла вважатися.
А позаяк над Омельником запала ніч, нічого не було дивного в тому, що біля запустілої фортеці відразу ж з’явилася чи то тінь, чи то людина. Місяць, саме виглянувши з-за Дніпра, осяяв пустище, головки будяків і степову далечінь. Зненацька нижче за течією у степу з’явилися якісь нічні істоти. Перебіжні хмарки щомиті заступали місяць, і постаті то виблискували в пітьмі, то згасали. Часом вони зникали зовсім і ніби танули в пітьмі. Наближаючись до узвишшя, на якому стояв перший вершник, вони скрадалися тихо, обережно, поволі, щохвилини зупиняючись.
У їхньому русі було щось страхітливе, як і в усьому степу, на вигляд такому спокійному. Вітер час від часу повівав із Дніпра, здіймаючи сумний шелест у висохлих будяках, що хилилися й тріпотіли, ніби злякані. Нарешті постаті зникли, сховавшись у тіні руїн. У блідому сяйві ночі видно було тільки одного вершника, що стояв на узвишші.
Та ось шелест привернув і його увагу. Наблизившись до краю узгір’я, він почав уважно вдивлятися у степ. Тої ж миті вітер ущух, шелест стих і залягла мертва тиша.
Раптом пролунав пронизливий свист. Безліч голосів моторошно закричали: «Алла! Алла! Ісусе Христе! Рятуйся! Бий!» Загриміли самопали, червоні спалахи розітнули темряву. Кінський тупіт змішався із брязкотом заліза. Якісь нові вершники ніби з-під землі виросли у степу. Хтось би сказав: «Справжня буря враз зірвалася у цій тихій, зловісній пустелі». Потім стогін людський завторував страшним криком, і нарешті все стихло — битва скінчилася.
Напевно, у Дикому полі розігралася одна із звичайнісіньких сцен.
Вершники згрупувалися на узвишші, деякі позлазили з коней, уважно до чогось придивляючись.
Зненацька з темряви почувся гучний, владний голос:
— Гей там! Викресати вогню і запалити!
За мить полетіли вгору іскри, а потім спалахнув полум’ям сухий очерет від скіпки, яку ті, хто мандрував Диким полем, завжди возили з собою.
Враз у землю встромили прут із каганцем, і яскраве світло, що надало згори, виразно освітило кільканадцять осіб, котрі схилилися над постаттю, яка непорушно лежала на землі.
Це були жовніри, вбрані у червону двірську форму й у вовчі капори. Один із них, що сидів на доброму коні, здавалося, був командиром. Він зліз із коня, підійшов до того, котрий лежав, і спитав:
— Ну що, вахмістре? Живий він чи ні?
— Живий, пане наміснику, але харчить — арканом його здушило.
— Що за один?
— Не татарин, якесь цабе.
— То й хвалити Бога.
Сказавши це, намісник уважно придивився до незнайомця.
— Скидається на гетьмана, — мовив він.
— І кінь під ним благородної татарської породи, такого й у хана немає, — додав вахмістр. — Та он його тримають!
Поручик глянув і прояснів на виду. Поряд двоє рядових жовнірів тримали справді чудового румака, який, щулячи вуха й роздимаючи ніздрі, витягав голову і дивився зляканими очима на свого господаря.
— А кінь же, пане наміснику, буде наш? — запитливо глянув на нього вахмістр.
— А ти, невіро, хотів би християнина у степу без коня лишити?
— То це ж наша здобич…
Подальшу розмову урвало не на жарт сильне харчання здушеного незнайомця.
— Улийте йому горілки в горлянку! — сказав намісник. — І пояс розстебніть!
— Ми зостанемося тут на нічліг?
— Авжеж. Коней розсідлати, багаття запалити.
Жовніри враз підхопилися. Одні почали приводити до тями й розтирати лежачого, другі рушили по очерет, треті розстелили на землі для нічлігу верблюдячі й ведмежі шкури.
Намісник, не турбуючись більше про здушеного незнайомця, розстебнув пасок і влігся біля багаття на бурці. Це був іще дуже молодий чоловік, худорлявий, чорнявий, надто вродливий, із тонкими рисами обличчя й випнутим орлиним носом. В очах у нього палали буйна уява й задерикуватість, але обличчя мав людини добросовісної. Пишні вуса й давно, як видно, не голена борода робили його не на свої роки поважним.
2
Тривогу (лат.).