Вогнем і мечем. Том перший

Авторитетні польські історики літератури кінця XIX— початку XX століття, наприклад Пьотр Хмельовський, у своїх нарисах польської літератури в її розвитку відзначали небувалу популярність польського письменника у польських читацьких колах, переважно шляхетських, акцентуючи на рельєфності дійових осіб твору, котрі проходять через усі три романи, де є персонажі героїчні й побутово другорядні: люди порядні й шахраї; люди раціонального мислення й захмарні мрійники і де досить виразно відтворено саме любовну інтригу.

Говорилося і про вміння Сенкевича відтворити місцевий колорит — показати мальовничу природу України. Звичайно ж, увага зверталася і на сюжетну привабливість роману «Вогнем і мечем» у її наявному наслідуванні пригодницької манери Олександра Дюма-батька в його історичній романістиці: там, звісно, любовна інтрига безпосередньо вписувалася в історичний стрижень відповідної доби, із залученням навіть відомих історичних постатей (королів, герцогів, кардиналів), а ще більше — історичної романістики Вальтера Скотта, набагато глибшої за історичну романістику Дюма, і з певною патріотичною шотландською ідеєю, теж із залученням типових для певної історичної доби дійових осіб, проте, переважно, персонажів вигаданих, і осіб історично відомих.

Принагідно зауважимо також, що сучасні історики Англії, Шотландії і Франції зовсім по-іншому, ніж відомі письменники, висвітлюють роль і постаті історичних осіб: Людовіка XIII, кардинала Рішельє, Людовіка XIV у Франції; герцога Бекінгема у сучасній їм Англії, тим паче середньовічного короля Річарда Левине Серце і його молодшого брата — принца Джона, однак сила зображення художнього в літературі така велика, що ми, читачі, уявляємо героїв тільки такими, а не іншими, можливо, навіть і у прямій суперечності з історичною правдою фактів.

Значною мірою це стосується й історичної романістики Генрика Сенкевича — як талановитого художника слова, що дає нам можливість зрозуміти, в чому ж полягають здобутки й наявні прорахунки першого роману з його «Трилогїї». Можна послатися, наприклад, на статті сучасного польського дослідника Тадеуша Буйницького, котрий вважає, що саме такий підхід у Сенкевича до трактування украінсько-польсько-російської історії Польщі XVII століття — це свого роду езопівська мова, свого роду алегорія, у яких він хотів показати польському читачеві власну історію, намагаючись звинуватити у цьому не внутрішні сили самої Польщі, а лише зовнішніх завойовників — передусім українську непокірність і російські великодержавні зазіхання на її незалежність. Так воно виходило приємніше для польської національної самосвідомості, а зокола була й видимість історичного підґрунтя.