Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
Заплющую очі й порівнюю далі. Крони каштанів порідшали, а квіти по садках, що завжди чарували мене чудовою гамою кольорів, тепер зблякли. Боже, яка ж то ніч так страшно перемішала барви! І дуби над могилами повстанців не пнуться вгору, мов сторожа, а стоять понуро, і крізь них видно чорні діри в мурах. Усе якось змаліло.
Люди, люди, чому ви забуваєте картини молодості?
Чи вас здолав час? Допоможіть мені оживити минувшину! Скільки людей кане у вічність, якщо не воскресити її!
Я знов зупиняюсь. Кузня. Стара, крита гонтом. Та сама. І коваль той самий. Закіптюжений, аж чорний.
Тільки кобила, яку він підковує, дуже смирна, не брикається, коли коваль, бува, припече їй копито, а вугілля в горні ледве жевріє, це не той пекельний пломінь, що колись…
Не буду йти далі, туди, де стояли дво— і триповерхові будинки, задивившись на баню костьолу. Я знаю, куди прямую. Серце своє я розжарив, як ту піч, — мріями, згадками, жалями, задихнутись можна від цього жару, але в ньому… Отож звертаю на заболочену стежку.
Адвокатова дружина займала тільки невелику частину вілли. Вона була вдома. Сиділа перед дзеркалом.
Спочатку мене не впізнала, проте не перестала намащувати кремом своє шпаристе обличчя і заразом клясти більшовиків, які прирекли її на злиденне животіння:
— Лишили мені тільки одну кімнату та передпокій, погляньте, — рухом голови вона показала на купу пуховиків та стос гаптованих подушок і знов обернулась до дзеркала. «Ті самі, ті самі», — подумав я.
— Я прийшов до Ванди.
Тепер вона впізнала мене, відсунула ослінчика до дзеркала і з плачем простягла руки, чи то до мене, чи то до неба.
— Нарешті ви мені розкажете, як усе це було. Вам є де ночувати?
Я перехрестився подумки, і в голові мені майнуло: «В старій печі чорти топлять».
III
З Вандою все почалося того дня, коли я отримав першого листа від Павела.
Павел. Проникливий, на вигляд лагідний. Говорив неквапно, співучим голосом — цю звичку він перейняв від товаришів, з якими сидів у в’язниці на вулиці Святого Хреста в Кельцях. Насправді ж Павел зовсім не був такий м’який. Завжди тримався так, наче стояв біля ковадла, і слова бризкали з нього, мов іскри.
Висловлювався тільки по суті — різко, аргументовано. Коли казав на нелегальних зборах: «Від багатіїв та режиму, що їм служить, народ не бачить нічого, крім стусанів», — то був для нас частинкою народу, і ми пригадували, як після першого арешту поліцаї вели його містом до в’язниці, б’ючи ногами в живіт і куди попало. Коли твердив: «Релігія — опіум для народу», то, напевно, уявляв собі процесію на чолі з ксьондзом у день говіння.
Зупинившись біля кузні, юрба ревла: «Хай висповідається! Хай прийме причастя або отруту!»
Павел, Павел! Тоді, в умовах підпілля, для мене не було більшого авторитету. Він утік з в’язниці — і ось лист від нього. Самі собою вкарбувалися в пам’ять троє речень з того листа, які бриніли у вухах весь час, що б я не робив, про що б не думав. Вони спалахували в свідомості величезними вогненними літерами, ніби неонові повідомлення про якісь важливі події. «Витримати. Я вважаю, що сталася помилка. Тепер треба ставити до себе ще більші вимоги, щоб завтра не соромно було дивитись у вічі товаришам».
…ВИТРИМАТИ
…ПОМИЛКА
…БІЛЬШІ ВИМОГИ
На перерві я ходив задуманий по гімназичному подвір’ї. Високий паркан перед дерев’яним будинком директора, пофарбовані в зелений колір поруччя, служниця, приспівуючи, годує каченят. Директор проганяє хлопчаків, що вминають сніданок біля вбиральні: «Ану геть звідси з хлібом!» А я ходжу, піднісши голову високо.
… Сторонньому могло б здатись, ніби я стою на порозі якогось геніального відкриття. Або придумую, як зірвати урок фізики. Фокус із мокрою вимочкою, встромленою в патрон, від чого через кілька хвилин гасло світло, вже було викрито.
Могло б здатися, але не здавалось. Мої самотні прогулянки всі вважали просто виявом зарозумілості. Для них зарозумілістю було й те, що я не хотів устрявати в дискусії: хто візьме гору в наступних виборах до міської управи. Прибічники санації[7] переможуть ендеків чи навпаки? Я вдавав, що ширяю в надхмарній високості й зовсім не цікавлюся земними справами. Ото ще йолопи! Я захоплювався Вежинським, Тувімом і Пшибосем, у томиках їхніх віршів переховував нелегальні листівки.
7
Санація (буквально: оздоровлення) — назва фашистського режиму (1926–1939), встановленого в Польщі клікою Пілсудського.