Сьомий хрест

Заслугою Анни Зегерс є те, що вона розповіла своєму читачеві саме всю правду про ті часи, надзвичайно тяжкі для її батьківщини, але й не приголомшуючо-безнадійні: в роки найвищої передвоєнної стабілізації націстського режиму письменниця за сліпучою декорацією «тисячолітньої імперії» зірким поглядом реаліста зуміла побачити історичну приреченість фашизму.

Досить відбутися незначній, здавалося б, події, що порушує раз і назавжди встановлений порядок у гігантській тюрмі, на яку було перетворено Німеччину, — і цей порядок одразу ж захитується. Такою подією в романі є втеча семи в’язнів з концентраційного табору Вестгофен. Анна Зегерс далека від того, щоб приписувати їй якесь надзвичайне значення, Щоб спрощувати ситуацію, підмінюючи дійсне бажаним. Ні! Це — не революційний вибух, не акт колективного опору режимові; це — звичайна втеча семи різних людей, які випадково зібралися разом. Двоє з них і загинуло, чотирьох спіймано й знову повернено до табору, де їх по-звірячому вбивають; і лише сьомому вдається ціною нелюдських зусиль перебратися через кордон.

Щасливий збіг обставин? Випадковість? І так і ні!

Саме тому, що письменниця глибоко розуміє діалектичне співвідношення між випадковістю і необхідністю, їй поталанило розгорнути цю просту ситуацію в неперевершений за своєю силою сюжет реалістичного роману про німецький фашизм та шляхи боротьби з ним. Звичайно, Георга Гайслера могли спіймати, як і інших утікачів. Але його все-таки не спіймали, і це не тільки наслідок того, що йому надзвичайно щастить, а й результат дії певних історичних та психологічних закономірностей.

Коли б Німеччина була справді такою, якою прагнули зробити її націсти, а німці — тією слухняною і бездумною отарою, на яку гітлерівці намагалися їх перетворити, то Гайслер був би приречений. Ніщо — ні мужність, ні сила волі, ані талан не врятували б його. Однак він не загинув!

В ідеальну організованість націстської системи до цієї втечі непохитно вірили не тільки комендант табору Фаренберг та його підручний Цілліх. У це вірили, вірили з гіркотою і болем, люди, що сховались у свої обивательські нори, люди, яким здавалося, що всяка боротьба, всякий опір — марні. Колись давно вони були порядними і чесними громадянами своєї країни, а деякі з них навіть свідомими представниками робітничого класу, соціалістами, комуністами. Але гестапо вистежило і заарештувало їхніх керівників; поступово вони розгубили свої старі зв’язки, перестали довіряти один одному, застигли в німій нерухомості.