Гадючник. Дорога в нікуди

Молодий Костадо, здавалося б, міцніший духом, ніж Дені, і, безперечно, благородніший, ніж Робер. Він ненавидить гроші й засуджує свою матір, яка обібрала приголомшену горем подругу та її дітей. Він благає Робера не кидати Розу, яку сам кохає чистою юнацькою любов'ю. Та швидко виявляється, що чесний юнак, обдарований поет — лише «беззахисне дитя» перед владою дорослих, перед гнітом власницьких і релігійних традицій. «Я ненавиджу гроші за те, що від них залежу», — думає вражений підліток, дізнавшись про вчинок Леоні.

Після розділу батьківського майна П'єр кілька разів збирався порвати зі своїм класом, зректися багатства, навчитися якогось ремесла, стати одним з тих, хто заробляє на хліб тяжкою працею. Але на допомогу «традиціям» завжди приходили, здавалося б, об'єктивні, а насправді підказані вихованням багатого панича, мисленням інтелігента-індивідуаліста докази: чи має він право нехтувати своїм талантом? Чи не більше користі він може принести робітникам своїми віршами, ніж тим, що стане поруч з ними біля верстата? Розуміючи, що він нещирий із самим собою, П'єр пробував шукати розради й допомоги у філософських роздумах, в релігії, в молитві і прийшов до висновку, який підказували йому ідеалістичне розуміння дійсності й поради церкви: на заваді прогресу стоїть насамперед порочність людської натури… «Навіщо говорити про якісь реформи, революцію? Все це ні до чого: голод і жадоба справедливості зіткнуться з іншою жадобою, з іншим голодом — із ницою хтивістю. Спершу треба взятися за те, що криється в самій людській природі, за ці пекучі болячки», — думав П'єр, а можливо, й сам Моріак.