Строк минає на світанку
- Автор: Вулрич Корнелл
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Володимир Митрофанов
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Строк минає на світанку». Краткое содержание книги:
— А я тут уже п'ять років.
— А ми переїхали на Андерсон-авеню після батькової смерті. Більше двох років тому. А раніше жили на фермі під Марбері…
Вона швидко кивнула головою, рада, що ілюзія не розвіялась.
— Он воно що! Коли ви приїхали в місто, мене там уже не було. Тепер мої родичі вже напевне знайомі з вашими. Сусіди ж бо…
— Мабуть, що так. Я оце наче зараз бачу їх перед собою. Мати завжди любила… — Він затнувся і сказав: — Я й досі не знаю, як вас звуть.
— Мене звуть Руді. Руді Колмен. Цебто, справжнє моє ім'я Рут, але всі казали на мене Руді, навіть удома. Ой, як я ненавиділа колись це прізвисько! А тепер мені його наче бракує… То все через…
— Я розумію, через ваше волосся, — докінчив він за неї.
Його рука потяглася до її руки, повільно, несміливо, ладна миттю забратись, якщо її відштовхнуть. Її рука показалася з-під столу теж не дуже впевнено. Руки зійшлися, на мить з'єднались і знову роз'єдналися.
Вони зніяковіло всміхнулись одне до одного через стіл. Офіційне знайомство відбулося.
— Ну от… — мовив він нерішуче.
— Ну от… — стиха озвалася вона.
Здавалося, вони уклали угоду на грунті спільних інтересів.
— Я певен, що наші родичі там уже познайомились. Як ви думаєте? — спитав він.
— Постривайте-но! Вільямс… Щоправда, це дуже поширене прізвище… А чи нема у вас брата, з ластовинням?
— Є. Менший братик, Джонні. Але він ще хлопчисько, йому всього вісімнадцять.
— Б'юсь об заклад — він дружить з моєю племінницею! їй самій недавно минув шістнадцятий. Вона мені пише іноді, розповідає про свої сердечні справи. Саме тепер у неї нове захоплення — якийсь Вільямс, пречудовий хлопчина, коли не зважати на ластовиння. Та вона сподівається, що воно з часом зникне.
— А в хокей він грає?
— Так, у команді Джеферсонової школи, — відказала вона.
— Значить, це Джонні. Авжеж, це він!
Вони вражено похитали головами.
— Який тісний світ!
— Так, ваша правда.
Тепер вона вже безбоязно дивилася на нього. Та ще й як дивилася! Неначе вперше побачила. Неначе хотіла розглядіти кожну рисочку його обличчя, закарбувати в пам'яті… Звичайний собі хлопчина, щиросердий і простий, як бавовняна тканина. Нічого в ньому особливого — просто хлопець із сусіднього будинку. В житті кожної дівчини з невеликого містечка буває такий хлопець. І от він тут. Її хлопець! Той, що мав би стати її хлопцем, що став би її хлопцем, якби вона лишилася вдома, почекала ще трохи. Нічого особливого в ньому немає. Та й загалом у хлопцях із сусідніх будинків ніколи не буває чогось особливого — надто звикаєш до них…
Вони тихо розмовляли про своє рідне містечко, й очі їх мрійливо туманилися. Рідне містечко було тут, з ними, у цій кімнаті, а Нью-Йорк відступив за двері, в ніч. То вони змусили його відступити.
Обоє забули, хто вони, забули про все. Говорили вже не одне до одного, а кожен сам до себе. Та слова їхні зливалися в один швидкоплинний струмок, у безперервний потік спогадів.
— Отой дерев'яний хідник перед універсальним магазином… Там одна мостина завжди перекидалася, коли стати скраю. Либонь, її і досі не полагодили…
— А кав'ярню Грегорі пам'ятаєте? Які він вигадував назви! Морозиво «Східні ласощі Делюкс»…
— А Джеферсонова школа! Ви теж в ній училися?
— Аякже! Всі вчилися в Джеферсоновій. Там Іще перед ґанком обабіч сходів кам'яні укоси. Я завжди з'їжджала з них на ногах, коли йшла зі школи.
— Я теж. І англійську вам напевне викладала міс Еліот? Правда ж? У вас була міс Еліот?
— Авжеж. Англійську у всіх викладала міс Еліот.
На мить їй стало трохи боляче. Це хлопець із сусіднього будинку, а вона зустрілася з ним десь за дві тисячі миль і на п'ять років пізніше! Хлопець із сусіднього будинку. Той, котрого вона мала б знати, але ніколи не знала!..
— А в кінці головної вулиці — аптека, там теж непогано… — сказав він.
— А кручені паничі на вікнах…
— А ввечері на всіх верандах гамаки. Гойдаєшся собі, а поруч на підлозі — склянка лимонаду. Ви теж пили лимонад? Я — завжди…
— А вночі — ніякої музики. Тиша…
Голова її раптом упала на руки, так, наче їй підітнулися в'язи.
— Додому… — глухо долинув до нього її голос. — Додому!.. Як мені хочеться знову побачити маму…
Коли вона підвела голову, він стояв поруч. Не доторкнувся до неї, та вона відчувала, що хотів це зробити. Вона ховала від нього очі, повні сліз.
— Дайте мені сигарету, — мовила хрипко. — Я, коли плачу, завжди курю. Не знаю, що це таке зі мною. Я не плакала на людях уже хтозна-відколи.