Строк минає на світанку

Він мовчки повернувся до столу, розстебнув піджак, засунув пальці за підшивку і, наче показуючи фокус з картами, видобув звідти пачку грошей — п'ятдесятидоларові банкноти. З другої поли з'явилася на світ ще одна пачка — ця вже по сто доларів.

Так він чаклував кілька хвилин. Гроші були сховані за підшивкою піджака, з обох боків і позаду, — щоб не впадало у вічі. І в кишенях також були гроші. На стіл одна по одній лягли сім пачок банкнот: шість — дбайливо перетягнуті гумовими стьожечками й остання — розпочата.

Її обличчя було незворушне.

— Скільки тут? — спитала вона рівним голосом.

— Тепер — не знаю. У всякому разі, більше як дві чотириста. Було рівно дві з половиною.

Обличчя її лишилося незворушне.

— Де ви їх узяли?

— Там, де не мав права брати.

Хвилину обоє мовчали, наче на столі між ними й не було ніяких грошей.

Нарешті він почав розповідати, хоч ніхто цього від нього не вимагав. Та він не міг далі мовчати. Адже вона — його землячка, дівчина з сусіднього будинку, і, якби вони були там, у рідному місті, він неодмінно звірився б їй зі своїм лихом. Звісно, там йому просто не довелося б говорити про такі речі. Але тут з ним це скоїлось, і він повинен їй тут-таки про все розказати.

— Донедавна я був помічником електромонтера — це щось ніби підмайстер. Ми робили всяку роботу: лагодили радіо, електричні праски, пилососи, ставили штепсельні розетки, справляли замки у дверях, — одне слово, різні дрібниці…

Звісно, я приїхав у Нью-Йорк не для того. Думав, знайду добре місце, буду вчитися, стану інженером. Авжеж! Дурень думкою багатіє… І все-таки це було краще, ніж першого місяця, коли я спав у парку на лаві. Отож я й не ремствував. Та десь місяць тому я втратив і цю роботу. Не те щоб мене звільнили — просто роботи не стало. Старий, якому я підсобляв, нездужав на серце, і лікарі сказали йому покинути працювати. Ну, він і покинув. Ніхто його не замінив, а я йому не родич. Він просто зачинив свою майстерню, і я знову лишився ні з чим. Цілими днями никав по місту й нічого не міг знайти. Щоправда, час від часу мене брали мити посуд у ресторанах та їдаленьках, де обідають автобусні кондуктори. Нічого кращого мені не траплялося…

Коли я зрозумів, що йду прямісінько на дно, мені слід було зараз же вернутися додому, написати своїм, щоб прислали грошей на дорогу. Вони б це зробили. Та, мабуть, зі мною було те саме, що й з вами. Я не хотів показати їм, що зазнав поразки, що не бути мені інженером. Адже я приїхав сюди з власної волі, хотів багато чого досягти. О, тоді я був хвацький хлопець!..

Засунувши руки в кишені, понурий і зсутулений, він мляво походжав по кімнаті й не відривав очей від підлоги. А вона уважно слухала його розповідь, сидячи боком на стільці і обхопивши руками плечі.

— А тепер я повинен розказати вам, що сталося минулої зими, за кілька місяців перед тим, як я лишився без роботи. Певне, це видасться вам негожим і ви навряд чи повірите мені, але все було так, як я кажу.