Замогильні записки
- Автор: де Шатобриан Франсуа Рене
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-5103-5, 978-966-03-7019-7
- Переводчик: Володимир Верховня
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Замогильні записки». Краткое содержание книги:
«Замогильні записки», які Шатобріан дозволив опублікувати лише після своєї смерті, – за жанром звичайна автобіографія, та водночас це грандіозна історична хроніка, в якій ідеться про один з найбурхливіших періодів в історії Франції (Революція, Імперія, Реставрація, Сто днів, друга Реставрація, Липнева монархія), змальовано портрети Мірабо і Лафаєта, Талейрана і Наполеона, описано Ніагарський водоспад і швейцарські Альпи, Лондон 1794-го, Рим 1829-го і Париж 1830 року…
Один моряк, вийшовши з церкви після урочистого богослужіння, знову вирушав у море, готовий битися з бурями, інший тим часом повертався з плавання, і за провідну зірку йому правила освітлена баня церкви: таким чином, релігія й небезпеки постійно оточували мене, і в думці моїй одне назавжди зв’язалося з іншим. З самого народження я чув розмови про смерть. Вечорами вулицями ходила людина з дзвіночком, сповіщаючи християн, аби вони молилися за одного зі своїх новопреставлених братів. Майже щороку на моїх очах гинули кораблі, і, коли я грався на піщаних обмілинах, море викидало мені під ноги трупи чужоземців, що загинули далеко від батьківщини. Пані де Шатобріан говорила мені, як свята Моніка своєму синові: «Nihil longe est а Deo» – «Для Бога немає нічого далекого». Моє виховання було довірене Провидінню: воно не поскупилося на уроки.
Відданий під опіку Богородиці, я знав і любив мою заступницю, шануючи її як свого ангела-хранителя: дешевий образок, що його купила мені добра тітонька Вільнев, було прикріплено чотирма кнопками над узголів’ям мого ліжка. Мені слід було б жити в часи, коли до Марії промовляли так: «Покірлива владичице неба і землі, мати милосердя, джерело всякого блага, що носила в своєму дорогоцінному чреві Ісуса Христа, прекрасна і найпокірливіша владичице, Вам дякую і до Вас звертаюся».
Перше, що я вивчив напам’ять, була пісня, складена матросами; починалась вона такими словами:
Пізніше я чув, як співають цей гімн під час корабельної аварії. Я до сьогодні повторюю ці бездарні віршики з такою ж насолодою, як вірші Гомера; мадонна в неоковирному вінці й синьому шовковому платті з срібною торочкою викликає в мені більше благочестя, аніж мадонна Рафаеля.
Якби ця мирна «Зірка морів» могла вгамувати бурі мого життя! але мені з самого дитинства судилося життя, повне тривог; доля моя уподібнила мене арабській пальмі: ледве стеблинка моя пробилася крізь скелю, як на неї налетів дужий вітер.
‹Товариш дитячих ігор Шатобріана Жеріль; їхнє проводження часу›
6
Лист пана Пак’є. – Дьєпп. – Зміни в моєму вихованні. – Весна в Бретані. – Історичний ліс. – Пелагічні рівнини. – Захід місяця над морем
4 вересня 1812 року я одержав листа від префекта поліції пана Пак’є:
«Пан префект поліції просить пана де Шатобріана взяти на себе труд прийти до нього в кабінет або сьогодні близько четвертої години пополудні, або завтра о дев’ятій ранку».
Префект поліції хотів сповістити мене, що мені слід покинути Париж. Я знайшов прихисток у Дьєппі – спочатку він мав назву Бертвіля, а пізніше був перейменований у Дьєпп; новій назві вже понад чотириста років, і походить вона від англійського слова deep – глибокий. У 1788 році я стояв тут з другим батальйоном свого полку: замешкати в цьому місті з цегляними будинками і крамницями, що торгують слоновою кісткою, в цьому місті з чистими і світлими вулицями означало для мене повернутися в дні молодості. На прогулянках шлях мій пролягав повз руїни замку Арк, від якого залишилась купа уламків. У Дьєппі досі пам’ятають, що тут народився Дюкен. Якщо я лишався вдома, то милувався морем; сидячи за столом, я бачив те саме море, що було свідком мого народження і що омиває береги Великої Британії, де я так довго жив у вигнанні: погляд мій линув по хвилях, які принесли мене до Америки, повернули до Європи і провели до берегів Африки та Азії. Привіт тобі, о море, колиска моя і портрет! Я хочу розповісти тобі продовження моєї історії: якщо я скажу неправду, твої хвилі, що супроводили мене все життя, викриють обман перед лицем прийдешніх поколінь.
Матуся не полишала надію дати мені класичну освіту. Можливо, ремесло моряка «йому не сподобається», говорила вона; про всяк випадок, вона вважала за благо підготувати мене до іншої діяльності. Як жінка святоблива, вона мріяла про духовну кар’єру для сина. Тому вона запропонувала підшукати колеж, де мене навчили б математики, креслення, військового ремесла та англійської мови; про латину і грецьку вона не згадувала, щоб не налякати батька, але вона збиралася вчити мене і цих двох мов, спочатку таємно, потім, коли я зроблю успіхи, відкрито. Батько схвалив її намір: було вирішено віддати мене до дольського колежу. Місто Доль було вибране тому, що воно лежить на шляху із Сен-Мало в Комбурґ.