Пора грибної печалі

— Пане Бігарі, чорти б зідрали кожу з тих гамерикантів, чи скоро вони думають відкрити другий фронт? Мені аж хребет чешеться.

Нотар — чоловік із вигляду непримітний, однак улесливий і підступний — спершу аж затрусився, але, зиркнувши на вуйкові п’ястуки і вчасно згадавши про його запальний характер, швидко вгамував свої емоції і стримано сказав:

— Ваше запитання дуже делікатне, але, на жаль, тепер на нього не можу відповісти. Та коли така нетерплячка, що, як кажете, аж хребет чешеться, я поспитаю про це у тямущих людей і вгамую вашу допитливість.

І пан Бігарі дотримав слова. Вранці за вуйком прийшли стражі порядку і чемно відпровадили його у жандармерію. В гарячій дискусії про доцільність відкриття другого фронту жандарми так прочесали шомполами хребет політику-самородку, що той зо два тижні горів на печі синім полум’ям, не маючи змоги навіть поворухнутися.

З тих пір разом із червоними рубцями на спині вуйко чесно носить прізвисько Другий Фронт, хоча пристрасть до політики відтоді зів’яла.

— А чого їм так лихо? — питаю тітку, співчуваюче дивлячись на піч.

— Та ж говорю тобі — уже більше місяця заливає горлянку. От і кажу йому: «Побійся бога, чоловіче, скоро вже й послідні ногавиці проп’єш. Покайся, доки не пізно». А він: «Добре, добре, піду до свого цімбори — пана превелебного Василія. Хай мене висповідає, і я поклянуся йому на біблії, що більше пити не буду». А я, дурна ослиця, повірила. Дала йому гроші та й кажу: «Іди з богом». Він, правда, пішов, висповідався, поклявся на святому письмі, що більше пити не буде, та й говорить превелебному: «Панотче Василію, гріх візьмемо на душу, якщо не обмиємо таку велику радість». І спокусив, диявол, отця. Залізли до когось у пивницю і дві доби не просихали. Панотець, небожатко, так набралися, що й ключі від церкви загубили. Півдня люди шукали, доки не знайшли їх десь у болоті. Та це ще півбіди. Диявол, — тітка обертає голову до печі, — почув, що гірким пахне, то й швидко чкурнув додому. А отця Василія ще й на утренню приперло. Забрьохані, опухлі, п’яні, пан превелебний вилізли на амвон, підперли голову руками та й речуть, ледве ворушачи язиком: «Християне, вівці мої заблудші, ми з вами пережили таку велику війну і уціліли, вижили на зло всім смертям, — бехнули кулаком по амвону. — То чого ж, скажіть, вівці мої, і далі оплакуємо у храмі божому самі себе. Нам же веселитися треба». І тут панотець вийняли з-під ризи пляшку вина, налили у чашу для причастя і громовим голосом прорекли: «Я п’ю за вас, християни, що живете у мирі, п’ю за мертвих, які цей мир принесли, п’ю за сонце, за небо, за землю, за трави, за птиць, за вітер, за ріки, моря, океани…» А коли превелебний вже й не знали, за що пити, то й випили. А далі у святого отця немов біс вселився. Як заспівають: