Пророчиця

— Хто?

— Жінка.

— Ваша?

— Ні, просто жінка. Чужа. Ворожка.

Чоловіки перезирнулися. В практиці кожного з них дотепер не траплялося жодного випадку, коли людина від ворожки відразу йшла в міліцію.

— Ви хочете заявити на неї? — уточнив Шпола.

— Не на неї, — терпляче пояснював Коваленко. — Вона мені нічого поганого не зробила. Просто я не вірю в оце все… Не вірю у ворожіння, пророцтва, долю, карму…

— Для чого ж тоді до ворожки ходили? — поцікавився Горілий.

— Дружина порадила. Сама до неї ходить, мене умовила. Мовляв, мій душевний стан її турбує. Мене він теж турбує. Криза, бізнес сиплеться…

— Але все одно сходили?

— Сходив. Ну, я однаково в це не вірю. Тільки пророцтво, чи як там воно називається, звучало досить переконливо. Але я помирати не збираюся. Тому й вирішив написати про всяк випадок заяву, зафіксувати в міліції: я, Микола Коваленко, був попереджений про те, що найближчим часом піду з життя. Приймуть, як гадаєте? Ви ж займаєтеся вбивствами…

Чоловіки знову перезирнулися.

— Вбивствами — але не смертями, — промовив Шпола. — Смертями займається морг. Померти можна від чого завгодно.

Він хотів іще щось докинути, та в кишені враз задзвонив мобільник. Побачивши прізвище абонента, висвітлене на дисплеї, сищик показав телефон Горілому.

— Давай, — блазнювато підбадьорив той друга. — Начальство дзвонить.

Патрульні, оточивши затриманого, щось наввипередки намагалися йому довести.

Коваленко замовк, чекаючи все ж таки на пораду своїх нових знайомих.

— Слухаю, — відповів Шпола, справді послухав якийсь час, глянув на Горілого. — Тут. Ми ще у відділі… Гаразд… Так, будемо. Є.

Ще поки сищик говорив, Сергій заперечливо похитав головою. А коли той завершив розмову, сказав:

— Не будемо. Вірніше, ти, коли хочеш, їдь, куди покликали. Хоча… Це ж твоє начальство, тут хочеш — не хочеш, а треба…

— Сірий, ти даремно, — до дивака, якому хтось там напророчив смерть, опер миттю втратив інтерес. — Я все розумію, але тут не той випадок. Семенович правда допомогти хоче…

— Одного разу вже допоміг, — обірвав його Горілий.

Двері відділу знову відчинилися. Потіснивши «мушкетера» Миколу Коваленка, котрий так і не пройшов далі, терпляче чекаючи корисної поради, всередину головою вперед пірнув чоловік у брудному пальті, руки якого були скуті за спиною кайданками. Ці руки майже вертикально тримав дебелий розпашілий сержант без кашкета. Його кашкет м’яв у руці напарник, молодший з виду й помітно збуджений. Власне, зігнутися навпіл і просуватися, буцаючи повітря перед собою, затриманого змушував саме цей прийом, застосований сержантом. «Суглоби точно доведеться вправляти», — машинально відзначив про себе Горілий, який сам неодноразово змушував затриманих рухатись ось у такий спосіб. Затриманому боліло — він викрикував щось незрозумілою мовою: жодну з мов народів Кавказу колишній працівник карного розшуку Сергій Горілий не знав, але хоча б міг визначити, що до відділу затягли або першого, або, швидше за все, чергового за цей вечір кавказця.