Зобразіть мені рай
- Автор: Пузий Владимир
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-178-0, 978-966-465-230-5
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Зобразіть мені рай». Краткое содержание книги:
Якщо Ви готові до цього, тоді Вам варто прочитати книгу Володимира Арєнєва. Хтозна, — можливо, саме ця книга стане для Вас тією точкою відліку, після якої починається неймовірне?..
Їдемо потихеньку. Взяли білизну, Світлана повечеряла — й спати, стомилася вона від усіх цих подорожей. А мені не спиться: по-перше, задуха у вагоні страшенна, а по-друге, соромно мені, що забув про внука. Запив-загуляв дід, геть пам'ять розгубив.
То я лягаю, то я встаю, йду курити — нема мені сну, хоч від безсоння ніколи не страждав. Одне полегшення: коли довго стоїмо, виходжу на перон свіжим повітрям дихати.
Як почало сутеніти, — задрімав. Проте спав фрагментами, уривками, і це мордування швидше скидалося на те, як гарячкові хворі в маренні шамотіються. І ось на цей факт прошу звернути увагу. Далі зрозумієте, чому.
Крутився я, товкся, дрімав, аж чую: зупинилися. І грунтовно так зупинилися, схоже на те, що є час прогулятися пероном. Я ноги — в черевики, сорочку накинув і до провідниці: люба, кажу, чи ж довго стоятимемо? Відповідає: півгодини. От і чудово, киваю, я вийду надвір, гукнете, якби десь забувся, — гаразд?
Вона пообіцяла покликати, і я вийшов на станцію.
Знаєте, коли ідеш у поїзді й робити нічого (а вночі ж не почитаєш), єдина розвага — дивитися у вікно. І за вікном — неначе інший світ. Порожній перон, кожен звук лунає чітко, світиться ізсередини вокзал, сновигають поодинокі постаті. У такі хвилини здається, що самотність можна помацати руками.
А тут вийшов на платформу — зовсім інша картина. Скоро північ, а довкола людей, як на площі, — але не тих, що від'їжджають, а місцевих жителів.
На кожній станції є свої лоточники — і дивуватися тут, загалом, нема чому. Життя — непроста штукенція, не всім у блискучих машинах кататися, комусь потрібно й картопельку ростити, комусь — рибку ловити. Та й поганого я в цьому нічого не бачу; нехай кожен займається тим, чим склалося та забажалося займатись, аби лишень не злодійством чи, прости Господи, вбивством. А якщо виростив ти на грядках помідори і надумав продати на вокзалі — продавай на здоров'я. Хтось, бач, і спасибі скаже.
Але ці не помідори принесли, не рибу, не птицю. Принесли вони м'які іграшки. Багато найрізноманітніших іграшок, великих і маленьких, тигрів, слоненят, ведмедиків, лелек, міккі-маусів і бозна кого ще. Я попервах не второпав, звідкіля отакий «асортиментище», а відтак збагнув: не велика загадка, — завод, певно, під боком, і завод цей розплачуватися грошима не здатен, от і віддає товаром. Або просто працівникам брати іграшками зарплату зручніше, якщо є можливість продавати проїжджим.
А ще я збагнув, що митницю ми досі не проходили, отже іграшки білоруські, із «закордонними» ярличками-«паспортами». Наче на замовлення. Ось і гаманець у кишені з місцевою валютою, яку не здогадався (виходить, правильно не здогадався) вчасно віддати Валентині.
«Тубільці» тим часом шастають собі вздовж вагонів, застрибують, в які провідниці пускають, моторно так пропонують м'яко-пухнастий товар. Відкинув я недопалок та й пішов, шукаючи поглядом щось годяще.
Смішно казати, та доведеться. Майже всі «продавці» там були молоді. Я не те, щоби… Просто є такі вісімнадцяти-двадцятидвохрічні юнаки, з якими мати справу вкрай неприємно. Вони не шибайголови якісь, ні. Вони — «моднява» молодь, коли ви розумієте, що я маю на увазі. Дивляться на тебе, мов на жука колорадського, і в погляді помічаєш здивування: чого це ти, дідугане, на світі призатримався, бідаха такий. Поквапився б…
Таких там було багато. І підходити до них я не мав щонайменшого бажання. А тут запримітив одну, — жіночка середніх літ, спокійна, тиха, стояла собі осторонь — і наче й продає іграшки, а нібито й ні. І вирішив я, що модні пронози самотужки впораються зі своїм товаром, а в неї ніхто нічого не купить. Хіба я.
«Доброї ночі, — кажу. — Не підкажете, шановна, звідки стільки іграшок узялось? Чи Дід Мороз віднедавна влаштував у вашому містечку філію, аби з півночі на своєму горбі все не тягти?»
Вона посміхнулася моєму нехитрому жартові й похитала головою.
«Ні, — відповідає, — справа в іншому».
І мовчить.
«Гаразд, — кажу, — не втомлюватиму вас розпитуваннями, скажіть краще, скільки коштує оце диво», — і показую на великого, розміром із дворічного хлопчика, собаку. А собака той дивовижний: шкіра в нього біла, а плямки — чорні. Дітям такі подобаються, бо є один дизнеївський мультик, і там ці собаки — головні герої.
Жінка у відповідь лише хита головою.
«Навіщо, — запитує, — вам?»
«Еге, — подумав я, — із такими запитаннями довго тобі з товаром носитися».
Але чомусь не пішов від неї, як мав би, а й далі розпитував.