Зобразіть мені рай
- Автор: Пузий Владимир
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-178-0, 978-966-465-230-5
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Зобразіть мені рай». Краткое содержание книги:
Якщо Ви готові до цього, тоді Вам варто прочитати книгу Володимира Арєнєва. Хтозна, — можливо, саме ця книга стане для Вас тією точкою відліку, після якої починається неймовірне?..
Отже… Ні, панове, ми, звичайно, ні в яку містику не віримо, але… Але що заважає, наприклад, просто носити з собою в кишені монетку — про всяк випадок? А там уже — як складеться.
І — складалося! Не ламаючи більше голови над причинами таємничого явища, Борис Павлович просто підкидав монетки щоразу, коли знову схоплювало серце. І руки — завжди різні — вистрибували з повітря скупими псами, щоб упіймати відкупні пожертви.
О, ці пси виявилися диявольськи перебірливими! Їх не цікавили прості розмінні монети, що не мають цінності для нумізмата. Тільки колекційні екземпляри, і чим вони цінніші, тим довшим був ефект. Залежно від дороговизни екземпляру серце могло відпустити на півдня, на півгодини чи взагалі не відреагувати на подачку. І тоді доводилося жбурляти щось більше.
Коли Гуртовник визначив закономірності в поведінці рук, він вибудував і політику своєї поведінки: розрахував, скільки та які монетки варто носити з собою, щоб убезпечитися від можливих серцевих демаршів. Спершу пішли в хід подвійні й обмінні екземпляри. Запасів повинно було вистачити на кілька місяців — більше, ніж достатньо, щоб деякий час почуватися в безпеці. Чорт забирай, панове, чи багато з вас упевнені, що доживуть до вечора?! А тут…
І яка, врешті-решт, різниця, чому відбувається те, що відбувається?!
Спершу найбільшою складністю пожертвувань був момент підкидання монетки. Рук-псів, звичайно, ніхто, крім Бориса Павловича, не помічав, але ж самого Бориса Павловича бачили. І як він підкидав монетику — теж. Коли б на це почали звертати увагу, хто знає, чим би все скінчилося. Знову ж таки, не всюди можна запросто підкинути монетку — наприклад, спробуйте-но зробити це в тісному тролейбусі чи під час уроку!
На щастя, поступово Гуртовник навчився вгадувати початок нападів і заздалегідь підкидав монетку. Таким чином йому вдалося протриматися трохи більше місяця. Потім почалися проблеми.
Руки-пси підняли ціну — тепер вони взагалі відмовлялися приймати дешеві подвійні екземпляри, а найдорожчі з них хоч і спрацьовували, але дуже слабко. Руки вимагали більшого. Бони жадали колекційних екземплярів.
Поміркувавши, Борис Павлович на певний час відмовився від пожертв. Больові атаки серця поновилися й стали ще нещаднішими. Врешті-решт Гуртовник не витримав і продовжив «згодовувати» рукам тепер уже колекційні екземпляри. Спершу ті, що були найменш дорогими для нього. Потім…
— Що з вами, молодий чоловіче, все-таки відбувається? — прокректав старий Пугачин. — Чи не з Хароном, часом, ви зустрілися?
Надворі стояв листопад, сьогодні випав перший сніжок, і це, схоже, був останній у цьому році день, коли вони торгували на вулиці. Жартун Китайкін не з'явився: подався на дачу, «консервувати» її на зиму.
Борис Павлович на слова Пугачина тільки невесело посміхнувся: напередодні він саме «згодував» рукам два срібних античних оболи.
— Ось давно хотів у вас спитати, Романе Володимировичу. Адже ви, так би мовити, колекціонер-ветеран, зі стажем. Чому ви збираєте монети?
Той зітнув своїми маріонетковими плечима:
— Якби знав — мабуть, не збирав би. Колекціонування, молодий чоловіче, схоже на кохання: адже кохають просто, а не за щось конкретне. А ще нумізматика для мене, мабуть, певна віддушина. У наш час, знаєте, не завжди й не всім удавалося займатись улюбленою справою. Багато хто про це навіть і не замислювався, робота була способом заробляти на життя. Більша ж половина життя проходила на роботі. І треба було хоч якусь частину відведеного тобі часу прожити, отримуючи задоволення.
Пугачин помовчав, задумливо потираючи пальцями підборіддя.
— Знаєте, спочатку я хвилювався: мовляв, на всілякі дурниці час марную, копійки, бачте, збираю, а зиску від того… А потім подумав: чорт забирай, а те, що я заспокоююсь, коли займаюся своїми монетами, те, що я задоволення від цього отримую, — невже не на користь?! І відтоді не переймався. Перестав на інших оглядатися. А ще вирішив, що в жодному разі не дозволю дітям, щоб колекцію після моєї смерті розпродали по частинах. Заповім музею. Їм, дітям, і так не голі стіни залишаю — та й дорослі вони, що старший, що молодшенька, — самі на життя заробляють, дай Боже! А колекція… Тільки тоді вона й колекція, коли разом зібрана.
— Від латинського «collectio», — машинально підказав Борис Павлович. — Що означає «збирання».
— Так-так, правильно. Оце я й маю на увазі.
Розмова якось сама собою згасла.