Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
«Чорт би їх узяв, — думає Базилевич. — Нові збори через тиждень — маю, значить, відпустку аж на сім днів. А піаніно?..»
— Ніно, Ніночко, — підходить він до неї, — ти не плач. Якось подумаємо… купимо.
Ніна не відповідає. Вона уявляє себе маленькою, зовсім маленькою дівчинкою, яку ніби всі б'ють і ображають, і ніхто не хоче її захистити. Вона почуває потребу бути зараз такою приниженою й нещасною. Їй робиться шкода самої себе, і вона починає ще дужче схлипувати.
Літо, бабине літо! Останні золотаві деньки! Як торжисто й тихо пливе в повітрі біла, срібляста павутина! Вже давно прокурлюкали над містом довгою стрічкою журавлі. Гляньте! — Ці клени у привокзальному сквері: вони горять! Вони міняться всіма барвами й відтінками: то золотаво-жовті, то червінькові, то багряні! Вони запалили осінні свічки і прислухаються до останнього палахкотіння. Чуєте, як капає з них золотий стиглий віск: кап, кап, кап… Слухайте! Мовчіть! Відчуйте ще раз це чекання, не розбудіть цього металевого дзвінкого повітря: вдарите — воно задзвенить і розсиплеться на кришталеві скалки. Літо, бабине літо — прощай!..
— Прощай, Колю! Прощай!
Востаннє цілує Наталя. Останнє стискання рук. Скільки їх є тут — комсомольців! Перон живий — він ворушиться, метушиться. «Бов, бов!» — два рази. Вже й сюрчок просюрчав там десь біля паровоза.
— Колю, пиши!
Здригнулись колеса, зацокали на стрілках. Здригнувся перон, побіг. І враз став. Тихо-тихо закрутилась голова в Наталі. Вона вже давно приготувалася до цих проводів, у думці давно звикла до них, але чомусь так болісно стиснулось серце і душать сльози.
— Нічого, дурниця. Це просто так… схвилювалась, хвилинне це. Адже ж Червона армія — школа. Сама ж учора писала плаката.
Вона каже це і ні до кого не звертається. Вона сказала так сама собі і дуже дивується, коли хтось біля неї відповідає їй:
— Ну, звичайно. Та й хіба ж це навіки, чи що? Не один Коля — скільки їх поїхало сьогодні!
Ах, це — Базилевич, Володька. Значить, вона сказала свою думку вголос. Так, так, не всі, значить, поїхали — ось він тут, лишився. Йому — аж на той рік. І, ніби впіймавши її думку, він знову сказав:
— Мені теж на той рік. У цьому році відстрочка до закінчення вузу.
Він трохи помовчав і додав:
— Я в медичній галузі. Хотів до сільгоспу, та… ну його к чорту, воловодься потім із гречками та з плугами! Хай дурніші допомагають дядькам хвости волам крутити.
Наталя відчуває, як міцно він її взяв під руку. Великі сірі очі раптом наблизились до її обличчя. Щось нове читає в них Наталя. Ні, це вже не той комсомолець Базилевич, якого вона так добре знала. У того були завжди сумні байдужі овечі очі. А в цього не очі — два довгі гострі шила! Чому це? Що він їй каже таке? А, хіба цікаво? Коля поїхав. От це — головне.
Їй ні про віщо не хочеться думати. Якась апатія опановує всю істоту. Проводи комсомольців, перон, Коля — все пропливло, змішалось. Раптом нова думка: вона згадала ту білу, сріблясту павутину, що повисла на Колиному кепі.
«Бов, бов!» — ударив станційний дзвін, і ось уже Коля шле їй рукою привіт із вагонного вікна. А на кепі в нього велика срібляста павутина.
— Ах, осінь, — згадує Наталя. Осіння павутина, бабине літо!
Павутинка. Наталя так її пам’ятає, до болю. Яка маленька риска, а от же, впала в вічі — не забудеш. Знову все пливе в голові, туманіє.
«А от обличчя Колиного ніяк не пригадаю зараз, не можу уявити», — думає. Павутинка знову випливає перед очі, блищить на Колиному кепі.
Тьфу, знову вона!..
Наталя почуває, що Базилевич її кудись веде. Ах, так — вулиці, брук, трамваї. Додому.
— Наталю, Талочко!
Вона ніби прокидається: Що ти хочеш, Володько? Талочко, ти сумуєш? Ну чому, скажи? Все про Колю думаєш?
Вони завертають по дорозі в якийсь скверик. Кілька бабусь із дітьми маячать на лавочках. Діти бавляться обручами, і вабить зір великий, синьо-червоний м’яч.
— Сядьмо тут, — каже Базилевич. Наталя опускається поруч на лавку. Деякий час сидять мовчки. Недалеко за рогом дзвонять трамваї й кричать автобусні сирени. Мимо скверика важко прогупали бруком колеса биндюга. Права рука в Базилевича якось неприродно шарпнулася вбік.
— Наталю, ну про віщо ти думаєш? — Голос у нього перервливий, і, здається, якісь посвисти застрягли йому в грудях.
— Наталю!
Думка за думкою мигтить у його голові. Обняти? Ні, не можна. Вона тільки що випровадила Колю. Ще рано, не можна так поспішати. Буде це, буде, але треба поволі, не зразу. Треба дати їй звикнути.