Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
Але друга думка стукає інше: а чому б і не зараз? Ну хоч трохи, хоч трішечки! Мовби по-братерському, ніби жаліючи, мов не навмисне. Трішечки, кінчиками пальців, обережненько…
Його рука вже обіймає її за стан. І раптом він змовк. Щось йокнуло йому в серці, пересохло на мить у горлянці. Кінці пальців натиснули на пругкі, ніби гумові, груди.
— Тал… очка!..Ах!
Наталя стоїть перед ним рівна, струнка. Обличчя її пашить.
— Як це ти швидко! Не сподівалась від тебе! Не смій іти за мною!
Пішла Наталя. Пішла сквером, поміж лавочками, поміж дітворою з обручами. Іде швидко, не озирається. Манячить її синя в’язана кофта. Ось повернула, заховалась за ріг.
— Туди к чорту! — вилаявся Базилевич. — Я ж давно знав, що вона звичайнісінька міщанка. І навіщо було чіпати таке… таке?..
— Пішла кралечка, гражданін?
Хто це? Схопився з несподіванки Базилевич, озирнувся. Відчув, що раптом чомусь розгубився, зніяковів. Кому це є діло до його справ?
— Скучаєте, гражданінчіку? — настирливо лізе в душу той самий голос.
Хто це — з першого погляду сказати важко. Чорне куце пальто майже вище колін відкриває латані штани, і на ногах якісь жахні драні черевики. На голові старомодний солом’яний бриль, у руках товстелезний «довоєнної якості» ціпок із мідним потемнілим набалдашником. Рідке довге волосся з сивиною, висмикуючись з-під бриля, нависає на плечі. Це, певно, якийсь чернець, або піп, або з роду довговолосих юродивих, вічних мандрівників від монастиря до монастиря, від одних мощей до інших.
Він непомітно підійшов ззаду і сідає на лавку поруч із Базилевичем.
— Так як, гражданінчік? Пішла кралечка?..
Це починає дратувати.
— А ви що, дуже зацікавлені цією подією? — запитує Базилевич, почуваючи, як раптово в ньому зростає якась хвиля злості проти цього обідраного довговолосого типа.
— Хі-хі-хі, — сміється тип. — А ви, гражданінчіку, не гарячіться. Ви ж іще не знаєте, хто я такий і чого мені треба.
Його улесливий голос, слово «гражданінчік», це хіхікання ще більше нервує Базилевича. Він хоче піднятись і йти. Але тут скоїлося щось незрозуміле. Його рука якось сама собою опинилася в грубій кістлявій руці цього дивного довговолосого. Базилевич бачить просто перед собою дві чорні палючі жарини очей, що, здається, буравцями ввірчуються йому в мозок. На мить упало в вічі все волосате, заросле, як у мавпи, обличчя.
«Що це? — мигтить думка в Базилевича. — Бандит, чи що?»
І в ту саму мить він чує над собою голос цього незнайомця. Але що це за голос? Де поділись його вкрадливі, улесливі нотки, приниженість, єлейність? Яка могутня сила бринить у цьому голосі!
— Сидіть! Чуєте! Ви будете сидіти!
А очі! Вони зараз висушать мозок, і якоюсь утомою, безсиллям наливається все тіло. Повіки обважніли, злипаються. «Що це?» — мигтить десь далеко-далеко квола думка. І в ту саму хвилину невідомий торсає його за рукав плаща.
— Хі-хі-хі, — знову чує Базилевич його тихий немічний смішок. — Просніться, гражданінчіку, просніться!
Швидко темніло. Зі сходу пливли важкі волохаті хмари і раптом нависли над дахами, димарями, торкнулися своїми розпанаханими руками верховин струнких тополь. По пустельній алеї скверу дмухнув раптовий вітер і закрутив опале листя. Кілька дощових краплин упало Базилевичеві на лице. Він рвучко схопився з лавки. Він не уявляв, що саме тільки що було з ним. Хто ця довговолоса людина з зарослим мавпячим обличчям?
Чернець чи піп похмуро сидів тепер на лавці, низько схиливши голову. Його ціпок із мідним набалдашником упав і одкотився геть. Базилевичеві здалося навіть, що ченцеві очі заплющені, ніби він куняє чи зморений якоюсь непосильною роботою.
— Ей, ви, як вас? Чого вам треба від мене? — раптом спитав Базилевич.
Незнайомий підвів голову, помовчав і байдужно, знесилено прошепотів:
— Чого треба?.. Не знаю, гражданінчіку…
Базилевич зацікавлено звів брови. Справді, цей тип починав робитись цікавим. Його чудернацький одяг, дивне поводження, нарешті, це волосате кирпате обличчя, — все притягало увагу.
— Звідки ви? Хто ви такий? — знову запитав Базилевич.
— Тутешній я, тутешній. Чернець по милості божій. Чи не знайдеться у вас гривеничка? Багато не треба, а гривеничок візьму.
— А ви що, голодні? Навіщо вам гривеник?
— Ноги не носять, стомився. З учорашнього вечора, як проштрапився, і ріски не було в роті.
— Як же ви проштрапились?