Щоденник війни зі свиньми

Віднедавна денний відпочинок став для дона Ісідро цілющим. Колись він прокидався злий і набурмосений, а тепер після сієсти молодів, як після гоління. Зате боявся ночей: сну вистачало хіба на кілька годин, а потім — погана звичка — Відаль лежав, не склепивши повік, і міркував про сумне.

Дон Ісідро зо півгодини поспав. Поставив грітися воду на мате, думаючи про те, що життя, хай якого скороминущого, завжди вистачає на дві-три особи. Узяти хоч мате: сам він колись пив тільки гірке, потім узагалі покинув, бо мате йому шкодило, і ось перейшов на солодке. Щойно Відаль узявся пити, як прийшов Джимі. Безперечно, від холоду його лице з гострим носом та вусиками зробилося схожим на лисячий писок.

Про Джимі, який, окрім розуму, міг похвалитися майже звірячою інтуїцією, ходила слава, буцімто він з’являється з гостиною саме тоді, коли друзі сідають за стіл. Правою рукою Джимі сміливо вхопив булочку з чорним цукром, ліву поклав на рогалики. Відаль розсердився, але невдовзі вже веселіше подумав, що їжа, куплена в мить безсилої дитячої впертості, потім неминуче відгукнеться йому розладом травлення.

Знявши пінку з першого мате (колись то була ознака доброго виховання, а нині — обачності), Відаль почастував товариша й запитав:

— Де біля нього чувають?

— Про кого це ти? — прикинувся Джимі, наче не зрозумів. Вираз у нього був не розгублений, а радше зосереджений, як під час гри в труко.

— Про газетяра, — так само обачно мовив Відаль.

— Весела тема, що й казати.

— Але подумай, як його вбили. Існує ж обов’язок солідарності!

— Краще не привертати уваги.

— Але обов’язок солідарності…

— Іншим разом.

— То що ж робити? — скипів Відаль.

— Що робити? У тебе якась манія — ходити на всі чування та похорони. У певному віці люди засновують клуби на цвинтарях.

— А знаєш що? Я втік від Уберманів, щоб не йти на цвинтар.

— Це нічого не доводить. Тобі просто спати хотілося.

Відаль промовчав. Марно було прикидатися перед Джимі, тож він поплескав його по плечі й відповів:

— Сказати тобі правду? Сьогодні вранці я аж прокинувся з нетерплячки — так цікаво було, де біля нього чувають.

— Нетерплячка — це інша річ, — безжально завважив Джимі.

— Інша річ?

— Нетерплячка та роздратування незмінно при нас. Подумай хоч би про цю війну.

— Про яку війну?

— У певному віці… — повторив Джимі, наче так само зненацька оглух.

— Мене вже нудить від цих слів, — попередив Відаль.

— Та й мене. І все-таки годі заперечити, що в певному віці люди втрачають самоконтроль.

— Який іще самоконтроль?

Джимі не слухав, а правив своєї:

— Із часом він слабне, як і будь-що. Триматися стає дедалі важче. Доказ? Хай що де станеться, першими туди приходять старі.

— Та невже? — розпалився Відаль. — Я не старий, а ти й мене туди ж?