Щоденник війни зі свиньми

— Вони вже пішли, — повторювала справжня Неліда.

— Котра година? — запитав Відаль. — Я тут задрімав.

— Друга. Вони вже пішли. Ісідоріто не прийшов, бо мусив їх провести. Він скоро повернеться. Доне Ісідро, можете спускатися.

Він спробував підвестися. Тіло звело судомою, кольнуло в попереку. «Знову люмбаго?» — недовірливо подумав Відаль, ображений тим, що дівчина допомагає йому долати так звані «хворощі».

— Я, мабуть, схожий на старого інваліда?

— Просто незручно спали, — сказала Неліда.

— Просто незручно спав… — погодився він.

— Дозвольте, я поможу вам.

— Не треба. Я сам.

— Дозвольте.

Сам він однаково звідти не вибрався б. Неліда, наче та нянька, підтримувала його й так довела до квартири. Відаль скорився її опіці.

— Дозвольте, я вкладу вас, — попросила дівчина.

— Ні, до такого ми ще не дійшли, — усміхнувся Відаль. — Я ляжу й сам.

— Добре. Я зачекаю. Не піду, поки ви не ляжете.

Неліда відвернулася. Відаль дивився, як вона стоїть посеред кімнати, і думав, що в ній буяє юна жіноча снага й краса. Потім помалу роздягнувся й ліг.

— Усе, — повідомив він.

— У вас є чай? Я заварю вам чашечку.

Попри люмбаго Відаль відчув незнане досі блаженство, бо вже так давно — він і забув, скільки років — ніхто про нього не дбав. Невже він почав знаходити втіху в старості та хворобах? Неліда принесла йому чай і сказала, що трохи побуде з ним. Сіла в ногах його ліжка й заговорила про своє життя — напевне, просто щоб підтримати розмову, подумав він.