Безмірна залежність

Я мало не впустила телефон з рук, коли побачила, що Ілля мені телефонує. Минув тиждень з нашої останньої розмови, і ось він дзвонить знову. Без моїх прохань, натяків. Він просто захотів почути мій голос!

Ми говорили чотири години! Мені здається, я ще ні з ким так довго не спілкувалася по телефону, хіба що коли ми разом з найкращою подругою разом робили домашні завдання в школі.

Розмови були про все і ні про що одночасно. З Іллею завжди так було, і той факт, що тепер я чула його голос, а не читала повідомлення, нічого не змінював.

Я до сих пір не знала, де і ким він працює, хоча він охоче розповідав про своє минуле: про сім'ю, навчання, як він покинув Росію, про свою першу роботу в Іспанії, роботу в Швейцарії, своїх колишніх дівчат, життя в Німеччині. Але з усіх його оповідань я дізналася тільки одне: йому сподобалося жити в Німеччині, недалеко від нього жила сестра з чоловіком і дітьми. А ще я зрозуміла, що у нього не було справжніх друзів: він спілкувався з чоловіком сестри і двома студентами Михайлом і Алісою — кращими друзями його колишньої дівчини Олени. Саме вони його з нею і познайомили.

— Так ви з нею вже не зустрічаєтеся?

— Ні, але якби я захотів, вона була б не проти. А ти? Чому ви розійшлися з чоловіком?

— Не знаю. Так вийшло, — я намагалася говорити невимушено, — мабуть, минуло кохання. Ми розійшлися друзями, іноді спілкуємося, бачимося по роботі.

— А дітлахи у вас є?

— Ні, на щастя.

— А чому? Не виходило або не хотіли? Ви все-таки довго разом були.