Гніздо Кажана

Ліза похитала головою.

— Ви колись розповідали, але я не запам’ятала.

Маман примружила блаженно очі.

— О, люба, Кажановські — то чи не найзаможніша родина нашого краю, але родина ця є дещо дивакуватою, якщо не сказати більш. Чого тільки не розповідають про тих Кажановських, особливо ж про їхнього далекого пращура Данила Кажана, ченця, котрий продався дияволу заради кохання купецької доньки, та щасливими разом вони наче й не були. Врешті ж потрапив той Данило у вогонь, але пам’ять про нього полишається й до цих пір. Я пам’ятаю, що ще моя нянька, коли я виявляла непослух, лякала мене, що прийде старий, обпалений чаклун Данило й украде мене, а я лиш сміялася, бо страху якось геть не мала. Я ще запам’ятала Прокопа Кажановського, правнука того Данила — дідок то був геть неприємний, нелюдимий, і плітки містечком блукали, що підчакловував він тихенько, й на Данила був надзвичайно зовні схожим. А ще переповідали, що буцімто Кажановські приречені до того, що через покоління буде в них народжуватися в роду хтось, хто успадкує повною мірою нечистий хист діда Данила, він утілиться в те дитя…

— Маман, стривайте, — зупинила її палку та завзяту промову Ліза, у котрої в голові вже кружлялося від усіх тих Кажановських з їхнім пращуром-чаклуном. — Ви що ж, хочете мене за чаклуна просватати?

Олена Назарівна майнула білою ручкою.

— То ж усе дурниці, люба, забобони темних баб. Не вірю я всьому тому й тобі не раджу. Для мене головним є те, що Кажановські ці багаті, дуже багаті. До того ж на Данила схожий Ярослав, син Кирила, а до Миргорода приїздить інший Кажановський — Роман Якович, син Якова.

— Але ж, маман, як ви можете бути впевненою у тім, що цей багатій, цей Роман Якович схоче мене сватати…

Маман роздратовано нахмурилася.

— Елізо, не будь дитиною. Ти бачила себе в дзеркало? Бачила? То, може, погано роздивилася? Ти ж, моя доню, справжня красуня, хоча й на мене не схожа, але й у Павла, нехай йому твердо лежиться, не вродилася з його гачкуватим носом та довгою пикою. В бабу-покійницю пішла, поляки, вони вродою славетні, й чарівності в тобі багато, а чоловіки дуже люблять таких жінок, як ти. До того ж ти донька барона та онука польсько-німецького графа, а для безрідних тих, хоч і надзвичайно заможних Кажановських зріднитися з таким родом, як наш, буде за велику честь, вони й не поглянуть на то, що ми вимушено обідніли, тільки-но почують, яка в тебе родовитість…

Ліза більш не сперечалася з маман, бо знала — то є справа марна та невдячна. Скільки не кричи та не провадь свого, маман усе одно вчинить так, як тільки вона вважає за потрібне. Такою вже була людиною. Досить приваблива лицем, з великими блакитно-сірими очима, котрі вспадкувала молодша сестра Лізи Мері, маман усе ще полишалася чарівною жінкою, й деяка заповновидність її статури геть не позбавляла її привабливості. Після смерті чоловіка вона значно схудла, але характеру свого не змінила й полишалася такою ж, якою була в заміжжі, — сильною, владною господинею над двома доньками та старенькою матір’ю, тобто людиною, накази котрої не обговорюються ані прислугою, якої в них не полишилося, якщо не вважати служницю Громової, простувату Парасю, котра боялася маман до нервового дрожу, ані дітьми та матір’ю. Батько ще змолоду затямив собі ту річ, і діти зростали з упевненістю та звичкою до того, що останнє слово має бути завжди за маман, котру їм навіть лагідним словом «мама» було заборонено кликати, а лиш тим, іноземним і трішки холоднуватим, таким, як і вона сама, — «маман». Й за Кажановського Ліза більш не сперечалася — вона мала двадцять п’ять років віку, повну відсутність грошей та посагу й авторитарну маман, котра зі світу її зживе, коли вона бовкне бодай слово об тім, що після Назара не бажає жодних женихів, а особливо якихось нащадків чаклунів.