Бенкет (вид. 2-ге, випр., білінгва)

під час згаданого походу. Якось уранці, поринувши в свої думки, він ніби застиг на місці — щось йому не вдавалося, і все стояв та думав. Вже й обідня пора надійшла, і воїни, побачивши це, дивувались і казали один одному, що Сократ від самого ранку стоїть, заглиблений у свої думи. Нарешті, коли звечоріло і всі повечеряли, деякі іонійці — /d/ а надворі стояло літо, — повиносивши свої постелі, вмостилися просто неба — раз, щоб спати в прохолоді, раз, щоб підстерегти Сократа: чи всю ніч отак стоятиме. І таки стояв аж до вранішньої зорі, допоки не зійшло сонце. Тоді щойно, помолившись до сонця, пішов{137}.

Хочете знати, який він у бою? Тут теж треба віддати йому належне. У тій битві, за яку полководці нагородили мене, ніхто (а скільки людей було довкіл!) не допоміг мені /e/ — тільки він не захотів кинути пораненого, врятував і зброю мою, й мене самого. Тоді, Сократе, я наполягав, щоб полководці присудили нагороду тобі, — тут ти вже ніяк не можеш дорікнути мені чи звинуватити в лукавстві. Ти сам, однак, завзятіше від усіх полководців ратував за те, щоб нагорода дісталася мені, а не тобі. Особливо ж варто було подивитися на Сократа, коли наше військо кинулося /221/ втікати, відступаючи з-під Делія{138}. Я був тоді в кінноті, він — у лавах важкоозброєних піхотинців. Сократ відступав з Лахетом{139}, коли військо вже розбіглося. І ось —