Слідопит, або Суходільне море

Сержант з належною поштивістю потиснув простягнуту руку начальника, і вони, нарешті, розійшлися: Ланді поспішив до своєї хатини на колесах, а Дангем вийшов із форту, спустився на берег і сів у човен.

Данкен оф Ланді таки сказав чисту правду, віднісши до найболісніших почуттів саме почуття підозри. З усіх людських чуттів воно ще й найпідступніше у своїх впливах, найнепомітніше у своїх проявах і найменш підвладне щирій натурі. Коли тебе охоплюють сумніви, все видається підозрілим, а думки розсіюються, не в змозі затриматися на чомусь одному. Коли в душу закрадеться недовіра, тоді важко навіть передбачити, на які здогади й домисли вона може навернути і куди взагалі можуть завести взяті на віру підозріння. Все, що досі здавалося цілком безневинним, раптом, щойно всі помисли опиняться у владі цього почуття, набирає відтінків провини. На догоду страхові й підозрам перше-ліпше слово або вчинок негайно постає у зовсім іншому світлі й зображенні. І якщо це вже відчутно в справах буденних, то в кілька раз гостріше постає це тоді, коли усвідомлення великої відповідальності за життя чи смерть людей затьмарює людині весь її розум, як це буває з військовим командиром чи будь-яким іншим діячем, відповідальним за справу політичної ваги. Тож марне й думати, щоб сержант Дангем, розлучившись зі своїм командиром, міг хоч на мить забути одержані від нього напучування. Взагалі він був високої думки про Джаспера, але тепер раптом завагався між своїм дотеперішнім довір’ям та усвідомленням покладеної на нього відповідальності. І от, збагнувши, наскільки нині все залежить від його власної пильності, сержант ще по дорозі до «Вітрогона» твердо вирішив відтепер не пропускати повз увагу жодної хоч скількись підозрілої обставини і ні найменшого скількись підозрілого кроку молодого матроса. Він, природно, дивився тепер на все під впливом цього настрою, а його запобіжні заходи, так само, як і недовіра, цілковито випливали з його звичок, поглядів та виховання.

«Вітрогон» підняв верп, заледве на тендері помітили, що сержант відплив човном від берега, бо лише па нього й чекали. Суденце негайно розвернули носом па схід, і матроси та вояки, з усіх сил налігши на весла, спрямували його в течію річки, і тепер вона повільно понесла тендер у відкрите озеро. Вітру все ще не було, а ледь відчутний свіжий подих з озера, що потяг був перед заходом сонця, теж остаточно стих.

Впродовж усього цього часу на тендері панувала незвичайна тиша. Здавалося, всі на борту немов передчували, що з настанням темряви вони вступають у смугу непевних подій, а усвідомлення високого обов’язку, пізня година і таємність їхнього відплиття надавали цим маневруванням особливої урочистості. Підтримувала це почуття й загальна дисципліна на борту, де майже всі мовчали; ті ж, що вряди-годи й перекидалися словом, розмовляли впівголоса. «Вітрогона» повільно відносило у відкрите озеро, аж доки річкова течія остаточно втратила силу; потім суденце зупинилося в очікуванні вітру з берега, що, як завжди, починався у вечірню годину. Минуло з півгодини, а «Вітрогон», мов та колода, нерухомо лежав на воді. Поки відбувалися вищезгадані незначні відміни в розташуванні суденця, в одному місці на ньому, попри загальну тишу, точилася розмова: це сержант Дангем, переконавшись, що Мейбл зі своєю супутницею сидять на верхній палубі, завів Слідопита у задню каюту і, щільно причинивши за-собою двері й переконавшися, що їх ніхто не в змозі підслухати, звернувся до нього з такими словами: