Вогонь і кров
- Автор: Юнгер Эрнст
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Пломінь, Видавець Анна Клокун
- ISBN: 978-966-97851-5-2
- Переводчик: Олександр Андрієвський
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вогонь і кров». Краткое содержание книги:
Останні з них лежали під низькою піщаною стіною, як ті, що згрібають руками діти на березі моря. Між їхніми тілами валялися великі й продовгуваті гільзи. Напевно, вони ще оборонялися рушничними гранатами та встигли зробити по одному пострілу, поки їх не повалив град куль із кулемета. На перехресті цієї траншеї з ходом сполучення загинув, мабуть, останнім, офіцер цієї штурмової групи; він ще тримав у руці кольт. У його тілі не було видно жодних поранень, бездоганна уніформа, яка вишукано сиділа на ньому, і шкіряна портупея дивно вирізнялися на тлі непогамовного безпорядку, який оточував його. Він не загубив навіть кашкет, який був на ньому замість шолома. Я схилився над ним і розібрав у сутінках слова «Otago-Rifles» на кокарді. Його очі злобно дивилися прямо на мене, він ніби вишкірив зуби між посинілими губами. Хоробрий хлопець; певно, він атакував цю траншею, як лев.
Тут аж ніяк не було безпечно. Все виглядало, наче люта стихія раптово замерла, немов вулкан, який тільки що був у розпалі виверження. І дуже важко було повірити, що ці мертві, які щойно були в розквіті сил, тепер лежать тут, наче зачакловані чарівною паличкою, тепер ні про що не думають та не мають більше бажань. Все ж вони є істотами, а не речами, і завжди хочеться кинути навздогін біглий погляд і переконатися, чи вони справді геть безмовно лежать на своїх місцях, ані поворухнувшись. Мовчазним, людиноподібним мешканцям таких місць, які підкорюються зовсім невідомим законам, завжди хочеться приписати якісь приховані та підступні наміри, і ти ніколи не можеш бути певним, чи вони не зможуть їх утілити. Тому не дивуєшся нічому, що б тут не відбулося. Це найтихіші години, коли жах проходить над полем бою.
Праворуч від траншеї завиднів і хід сполучення. Він був глибоким, немов ущелина, і пролягав уздовж обдертої загорожі, яка в минулі часи швидше за все огороджувала пасовище. Нам потрібно було прокрастися вперед ще приблизно на п’ятдесят кроків, щоби дістатися до оборонців, які стерегли цей хід і водночас мали утримувати накидану в поспіху барикаду. Вони перегородили один прохід траншеї колючим дротом і протягнули його уздовж стінок, аби зробити справжній вал поверх крихкої землі. Ця вогнева точка продовжувалася ліворуч і праворуч завдяки кільком постам, які розташовувалися у вирвах на прилеглій території. Важливим опорним пунктом цього завбачливого розташування була також штольня, яка була викопана за кілька кроків позаду барикади і в якій сиділи ті, хто не стояв на постах. Перед нею був складений запас ручних гранат; звідси бійці також брали свіжі боєприпаси. Цей маленький острів був досить добре захищений; як завжди в таких випадках, він будувався навколо однієї рішучої людини. Це був юний фельдфебель, який стояв біля входу до штольні. Я знав його вже кілька років; коли у Фландрії ми просувалися крізь руїни села Лангемарк, ми йшли поруч, коли він отримав поранення в ногу, тож тепер я був радий бачити його живим. Тут він також проявив себе як гідний супротивник англійського офіцера, що лежав позаду нас на перехресті траншей.
Нам довелося привітатися пошепки, але в цьому пейзажі й так ніби вмирало будь-яке гучне та невимушене слово. За кілька кроків від нас траншею ділила друга барикада, за якою якраз ховалися озброєні люди; бійці зійшлися так близько, що найменша обставина могла стати згубною. Ми повернулися разом до перехрестя, де носії зупинилися, та дали їм вказівки, де треба викласти боєприпаси.
Я дізнався, що Форбек і Кастнер загинули там, де Шлях Пюісьє відходить від Переліска, обидва від кулі в голову, випущеної з піхотної гвинтівки. Я згадав про слова «До зустрічі», які вони прокричали мені навздогін у Переліску ще сьогодні зранку, і почув у відповідь на своє запитання, що їхні тіла залишилися в руках ворога. Завжди охоплює болісне відчуття подиву, коли людей, яких щойно бачив у повному розквіті сил, маєш уявляти тепер як викреслених і погаслих. У це не можеш повірити та дивуєшся безперестанку, що досі думаєш про них, як про живих. Маєш таке відчуття, що чогось не вистачає; здається, що була втрачена якась частка себе, і це відчуття найкраще виражене у словах «немов це була частина мене самого».