Смерть у кредит

У хлопчачому гурті я був набільшим і найголоднішим. Я був якраз у кінцевій фазі росту. До кінця місяця я став майже вдвічі вищим. Шалена сила стихій розбурхала справжню революцію в моїх легенях і тілі. Через те, що я все пожирав і вилизував тарілки, не чекаючи на запрошення, я становив за столом серйозну небезпеку. Хлопчаки зиркали на мою ложку й кидали на мене люті погляди, ми були в стані війни, це очевидно… Та мені було байдуже, я ні з ким не розмовляв… Якби мені хтось щось сказав, я, напевне, взяв би ще більше макаронів, такий я був голодний… Коледж, в якому б їли від пуза, неминуче мав би скоро закритися… Тут весь час треба було пильнувати! Я кидався на вівсянку, я був безпощадний… Я зловживав своєю пожадливістю, з джемом було ще гірше… На чотирьох хлопців було розраховане одне маленьке блюдечко, яке я заковтував сам… воно просто зникало, його не встигали угледіти… Інші могли хрипіти від злости, я, певна річ, на це не відповідав… Чай кожен наливав сам собі, він зігрівав, заспокоював, ця приємна запашна рідина ще більше збуджує апетит. Коли негода затягувалася й пагорб трусило протягом кількох днів, я залазив у цукерницю ложкою й навіть повними пригорщами, цей жовтуватий цукор-кандіс мене втішав.

За столом пан Мерривін сідав просто перед великою тацею, він усе роздавав сам… Він намагався змусити мене заговорити… Але йому це не вдалося… Говорити зі мною!.. Кожна спроба викликала в мене лють!.. Я був неслухом… Лише його вродлива дружина, яка мене вже трохи причарувала, можливо, могла б мене розговорити. Я сидів поряд із нею… Вона справді була чарівна. Саме так! Обличчя, усмішка, руки, кожен рух — просто все. Вона весь час займалася годуванням малого Джонкінда, особливої «відсталої» дитини. Після кожної чи майже кожної ложки вона мала допомагати йому, підбадьорювати, витирати рот. То була нелегка робота.