Чотири танкісти і пес – 2
- Автор: Пшимановский Януш
- Серия: Чотири танкісти і пес #2
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чотири танкісти і пес – 2». Краткое содержание книги:
Автор показує, як зароджувалися та зміцнювалися співдружність і братерство польських і радянських воїнів, що пліч-о-пліч боролися з гітлерівськими загарбниками.
– Не втримала, – пояснювала Маруся, всуваючи голову крізь прочинені двері.
По секунді тиші всі зразу зрушили з місць і, простягаючи руки, гукали один поперед одного:
– Пішов… Пусти… Не чіпай.
– Спокійно, хай йому грець! – крикнув полковник. – Ваш собака? – звернувся до Черешняка.
– Екіпажу, то й мій. – Томаш кивнув головою. – Шариком звати.
– Собака першої польської бронетанкової бригади, – доповів старшина Чорноусов, прикладаючи руку до каски, и грізно ворухнув пухнастими світлими вусами. – Якщо він упізнав – все. Значить, це наш хлопець.
Розділ XVIII НАКАЗИ Й ЛЮДИ
Тим часом, як у підвалі на схід од Рітцена вирішувалась доля Черешняка, а цим самим і всього плану здобуття міста за допомогою високої води, три танкісти з екіпажу «Рудого» змушені були вести бій, захищаючи шлюз. Хто знає, може, Єлень слушно сказав, що не Томаш, а саме вони витягли чорного жереба.
Клекотіли кулемети, спалахували освітлювальні ракети. Зораним полем в атаку йшла німецька піхота.
На горішньому поверсі будинку, який перед вечором займала команда «Повідь», біля бійниць була точно розподілена робота: Григорій, притиснувши приклад ручного кулемета, бив короткими спокійними чергами, а Густлік подавав йому стрічку й щохвилини брався за ракетницю, щоб посвітити над полем.
Янек довго цілився, стріляв з гвинтівки не часто, але кожна куля влучала в ціль – то скошувала солдата на бігу, то влучала в лежачого, щоб за мить розпластати його нерухомо на ріллі.
Проте противник наближався, щораз влучніше били його кулі об стіну, кришили цеглу, бризкали піском з розірваних мішків.
– Увага! – почули голос німецького офіцера. – Рота, на штурм!
– Час до танцю! – гукнув Кос і, відклавши гвинтівку, взяв автомата.
Саакашвілі й Кос били довгими чергами, а Єлень, освітивши поле бою двома ракетами, кидав гранати. Брав їх з відкритого ящика, зривав запобіжники і між крокви оголеного даху одну по одній з розмаху шпурляв униз.
Німці не витримали вогненного шквалу, притихли і почали відступати. Хвилину ще наші наздоганяли їх короткими чергами та гуркотом поодиноких гвинтівочних пострілів.
– Другу відбили, – сказав Кос.
Поклав зброю і взявся набивати порожні автоматні магазини.
– Третю, – одгукнувся Густлік, стромляючи патрони в металеву стрічку ручного кулемета.
– Тих, що машиною приїхали, не рахую. Небагато встигли вистрелити.
– Бо я їх мінами заспокоїв.
Григорій, в якого ліва щока була вимащена засохлим милом, поставив тим часом уламок розбитого люстерка на мішку, обіпер об стіну і, намочуючи пензля в німецькій касці, що лежала на підлозі, знову голився.
– Четверту, – виправив друзів. – Перша, то коли ті четверо з СС приїхали і треба було їх обслужити.
Кос підвівся, визирнув крізь бійницю на поле.
– Сиди, командире, я одним оком, але все бачу. Мушу поголитися, бо вода холоне, – кривлячись, почав дряпати бритвою по щоці.
Сержант узяв флягу й довго пив, закинувши назад голову. Витер долонею губи і глянув на годинника.
– За годину зійде сонце. Поки якоїсь гармати не підтягнуть, то нас звідси не проженуть.
– Підтягнуть, – сказав Густлік.
– Звідки знаєш? – Григорій покинув голитися, застиг з бритвою в руці.
– Не такі вони вже дурні, – спокійно промовив Єлень і додав: – Є час, то можемо трохи перекусити.
– Із полоненими треба щось зробити. Сидять у підвалі з вечора, чекають своєї долі… Чують постріли і не знають, хто і в кого, – замислено мовив Кос, питально поглядаючи на друзів.
– Хай сидять, – знизав плечима Густлік. – Як їм колеги даха на голову звалять або гранату швиргонуть через вікно, не наша буде в цьому провина.
– Вони б довго не думали, – сказав Григорій. – Вони б нас прямо… – Зробив вимовний жест бритвою.
Кос слухав, насупивши брови, – сердився, що його друзі, замість подумати серйозно, дати пораду, знов уникають поважної розмови. Обличчя в хлопця закам'яніло, випнулись жовна.
– Дивіться за полем. Я з ними владнаю, – сказав підводячись.
Добув з кобури довгоствольного маузера, перезарядив і пішов сходами вниз.
Саакашвілі ступив крок, розтулив рота, ніби хотів щось сказати, але передумав. Ще раз провівши бритвою по гладко виголеній щоці, старанно витер її, сховав у футляра, потім до кишені.
– Йди, зіллю, – запропонував Густлік, піднімаючи каністру з водою, – А я подивлюсь за полем.
Грузин, пирхаючи, старанно сполоснув обличчя, а потім не витираючись запитав: