Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
Але чуда все-таки не сталося.
Того ж таки вечора, лежачи в ліжку і дожидаючи Зоню з гостини від Октусі, Юзя все згадувала, все думала про те, що була сподівалась забути. І мучили її жаль, відраза і злість до Зоні і гнітили душу присяги на вічну приязнь до «бідної сироти».
— Невже я зраджу її так, як зрадила Дарку? — це Юзя вперше сама перед собою зважилась назвати свою зміну до Дарки зрадою. — Так, Дарці ж я не присягалась, справді ж, нічого не обіцяла, а Зоні перед олтариком заприсяглась! Яка я недобра, яка зрадлива!
Як Зоня прийшла, Юзя зробила їй «сцену». Юзя чула, що Зоню проводив додому фершал, молодий пан Фелікс, і почала гірко докоряти Зоні, що вона зраджує приятельку для кавалера.
Напівроздягнена Зоня сіла коло Юзі на постіль і зашепотіла, затуляючи їй вуста рукою:
— Тихо, тихо! Ще старші почують… Ну, Юзечко, не будь же дитиною! Хто ж рівняє приятельку до кавалера, а кавалера до приятельки? Бачу, що справді ліпше вже тобі все розказати, а то ж це чиста кара Божа!
Зоня лягла коло Юзі, поклала її голову собі на плече, обняла голими руками її худеньку постать і пригорнула до свого теплого, повного здоров’ям тіла. І все розказувала, розказувала… Юзя слухала, розкривши в темряві очі й уста, і їй чулося, немов серце її б’ється десь уже в самому горлі, аж дихати заважає…
Заснула Юзя вже аж тоді, як біла грубка зовсім виразно виступила з темного кутка, а над образом Матері Божої можна було одрізнити в вінку червоні квіти від синіх. Прокинулась Юзя дуже пізно, з важкою головою, з тупою нудьгою на серці. Зоня вже була вбрана й відмовляла «różaniec»[65] перед образом. Юзя мляво і недбало одяглась, одчинила вікно і сіла край нього, бездумно дивлячись у простір.
— Чому ти, Юзечко, не молишся зо мною? — обізвалась Зоня.
— Нехай потім… я ще не вмивалась, — в’яло протягла Юзя.
— Ну, то вмивайся скоріш.
— Н-не хочеться, — криво потягаючись, так само протягла Юзя.
Юзя поклала голову на підвіконня і безвладно простягла вздовж його одну руку, а другою накрила голову.
Зоня і Юзя здригнулись від цього несподіваного співу, що знявся десь посеред кущів малини.
— То та дурна Дарка! — мовила з прикрістю Зоня. — Цур їй, аж злякала! Вже ж і пісня делікатна: «…ходімо до гною»! То так хлопський кавалер свою даму запрошує. Ото чистенька пісня! аж пахне!
Дарка не чула тої критики і вигукувала собі далі умисне грубшим голосом від натурального, по-поліському:
Дарчина голова в червоній хустці красніла серед темно-зелених кущів, як велика ягода. Пісня замовкла, либонь, уста у співачки зайнялися іншою роботою. Дарка збирала малини панам на конфітюри, — ну, то вже, певне, й собі брала якийсь відсоток натурою на місці.
Прийшла пані Качковська і кликнула Зоню помагати перебирати ягід, бо то «робота до нескінчення».
Юзя лишилася сама і все не рушала з місця.
Дарка завела весільної. Там були всякі дива: і «віночок з перлами», і «терен, золотом перевитий», та все те якась «Мар’юня» покидала для свого «Іванка», бо полюбила його, «як душу». Дарка співала те все так бадьоро, голосно, завзято, відбиваючи кожне слово так само, як і ту пісню, де хлопець дівчину закликав іти до гною.
Юзя, слухаючи, почала усміхатись. На хвилину сталося чудо: Юзя таки забула вчорашній день, і сю минулу ніч, і все. Їй зробилося весело: вона завважила, що сьогодні було і гаряче і разом з тим легке повітря, що пахло малинами і місячною рожею, і так се було просто і мило, дуже мило. Юзя хутенько вмилася, освіжила голову і стала коло вікна, вихилившись трохи з нього та спираючись на руки.
З-за кущів уявилась височенька, але тонка Дарчина постать. Сухорляві, але міцненькі руки держали на плечі великий кошик, повний малин; з-під закачаних по лікті рукавів видко було, як мускули на руках нап’ялись, мов пружини, ще зовсім дитячий стан, тісно вперезаний вузенькою крайкою, одкинувся назад, і через те вся постава здавалась гордою, а лице від легкої напруги було поважне і зовсім «доросле». Дарка вже не співала і мовчки підійшла стежкою попри Юзине вікно.
— Добридень, Дарко! — весело привіталась до неї Юзя і хотіла щось спитати, але Дарка поважно відповіла: — Добре здоров’я, — і, не спинившись, не глянувши на Юзю, подалась тою самою ходою до кухні.
65
Молитву (польськ.).