Біла тінь
- Автор: Мушкетик Юрий Михайлович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Твім інтер
- ISBN: 966-7430-29-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Біла тінь». Краткое содержание книги:
У романі автор намагається проглянути в глибінь молодої душі, зрозуміти, що рухає людиною в добрі та злі, кидає її у прірву пристрасті, страждань, возносить. Це історія кохання двох молодих науковців та родинного життя двох старших, це історія самовизрівання характерів з перемогами над собою і поразками в горнилі гострих психологічних колізій.
— Тут, в інституті.
— І хто він? — вів і далі в тому ж жартівливому ключі розмову Корецький, радіючи, що в Дмитра Івановича не хмарний настрій, а значить, у нього все гаразд удома й акцію з кошторисом він сприйняв без ексцесів.
Дмитро Іванович і сам дивувався своєму спокою, проте на останнє запитання відповіц хоч і жартівливо, але вже сухо, діловито:
— Ви з Одинцем. Зменшили наполовину кошторис і поставили мене в неможливе становище, Павле Андрійовичу, — захвилювався він, — ви краще за всіх знаєте, що це означає для відділу.
— Сядьте сюди, — зненацька сказав Корецькии і повернув боком стільця по той бік столу. — Сядьте, справді.
Дмитро Іванович спантеличено й аж злякано подивився на Корецького: чи не відгадав він його недавні, а, правильніше, давні думки про директорське крісло, може, в нього здатність телепатії, може, здогадався, що той мав на увазі, й з досадою махнув рукою:
— Для чого це… — хотів сказати «фіглярство», а сказав: —Перевтілення.
— Ні, ви таки перевтільтеся й сядьте на моє місце, — м'яко сказав Корецькии. — Справді, що б ви робили? Шість років ми не маємо ніяких практичних доказів того, що ота робота… ота робота конче потрібна. Тобто ви мене розумієте. Всі подібні лабораторії і навіть інститути поки що нічого не дають практично. Під словом «практично» я розумію вагомі результати. Ну, дещо ви маєте. По світло — спектру, по складу строми… Але основна група… Я просто не маю права.
В очах директора світилося щире співчуття, і саме це стримало Марченка від різких слів, які крутилися на думці.
— А ви самі, Павле Андрійовичу, якби це тільки від вас залежало?.. Ну, й кошти були ваші, власні? — тільки й запитав він.
— Я дозволив би. Щось там є… Я розумію. — Корецький став не директором, а просто науковцем. — Якби вам вдалося довести — це ключ до всього. Ну, не до всього, але ви б перевершили всіх своїх колег. І наших, і зарубіжних. Але, — сказав голосом уже тільки директора, — ті гроші не мої, і я не можу підписати кошторис у тому вигляді, в якому склали ви. Та й Карпо Федорович рішуче заперечує.
Слова Корецького про Одинця Марченко залишив поза увагою. Він вийняв з кишені папери і сказав:
— Якщо ви самі так думаєте, то зможете обстоювати інтереси лабораторії фотосинтезу перед вищими інстанціями.
— Ви мене впіймали, — сказав Корецький. — Я… спробую.
Дмитро Іванович розумів, що обстоюватиме Корецькии
слабко. І це, очевидно, нічого не дасть. Проте підсунув до директора папери:
— Тут деякі розрахунки. Подивіться. — Він помовчав, подивився на білих голубів на стелі й закінчив: — Як ви самі розумієте, не можу залишити цю роботу. Я залишу тільки тоді, коли впевнюся, що там справді глухий кут.
Дмитро Іванович піднявся на третій поверх. Біля дверей кабінету його чекав Вадим Бабенко. У руках тримав якийсь папір («Ох, щось забагато сьогодні паперів», — подумав Дмитро Іванович); Бабенко мав рішучий і незалежний вигляд, якийсь особливо незалежний, щось було у його обличчі, отверділе й не знайоме Марченкові.
— Тут не замкнено, — сказав Дмитро Іванович. — Чого ви не заходите?
— Знаєте, ще потім хтось щось подумає, — сказав Вадим. — Тут у нас творяться такі дива…
— Ніяких див, — і собі нахмурився Марченко. Йому не сподобався Вадимів натяк і насторожила холодність, з якою той зустрів його. Він звик бачити Вадима усміхненим, коректним, а тепер з його вигляду уловив якусь зміну й насторожився. — Що там у вас? — мовив сухо, офіційно.
— Підпишіть, — поклав перед Дмитром Івановичем папір Вадим.
Дмитро Іванович узяв папір, почав читати. «Вадим Олександрович Бабенко, сорок шостого року народження, безпартійний, освіта вища, кандидат біологічних наук. Працюючи в лабораторії фотосинтезу з тисяча дев'ятсот шістдесят дев'ятого року, зарекомендував себе здібним, талановитим науковцем, здатним до аналітичного мислення, глибоко теоретично освіченим, послідовним і точним у практичній лабораторній роботі.
Вадим Бабенко — свідомий громадянин, чуйний товариш, висококультурна людина…»
— Що це таке? — обірвав читання Дмитро Іванович.
— Я переходжу на роботу в інститут біохімії, — не змигнувши оком, відповів Бабенко.
Дмитро Іванович сидів, немов уражений ножем у спину. Він аж обіперся на стіл, щоб не похитнутися. Вадим Бабенко, котрого вважав надією і опорою відділу, котрому допомагав написати дисертацію, котрий і справді багато й плідно працював у лабораторії, утікав. Утікав дочасно (мабуть, поспішав, поки чутки про невдачу не розійшлися по сусідніх інститутах, бо тоді перейти буде важче). Це було неймовірно. Дмитро Іванович повернувся разом із стільцем і подивився у вічі Бабенкосі. Тон ледь — ледь почервонів, але витримав погляд.