Біла тінь

Для Дмитра Івановича лишилось загадкою, яким чином Світлана Кузьмівна умудрилася привести сюди Ірину Михайлівну, але вона прийшла, сиділа статечно, зосереджено, напружено одколупувала маленькою пластмасовою ложечкою крихти морозива й клала в рот. Дмитрові Івановичу стало жаль дружини, він почував перед нею провину за цю фальш, хоч і не міг їй розказати всього, що сталося насправді. Тому‑то він був особливо вдячний дружині, що вона прийшла. Не через те, що схвалював оцей «захід» Світлани Хорол, а що Ірина це зробила для нього, й він знав, чого це їй коштувало.

Сам він почувався дурнем, почувався так, неначе його роздягли й отак, голого, виставили на розглядини. І це його відчуття не було вигаданим, безпідставно навіяним. На них справді дивилося чотири ряди широких вікон, за кожним з яких працювало щонайменше три чоловіки. Солодке фруктове морозиво здавалося Дмитру Івановичу кислим і несмачним. Він знехотя колупався ложечкою, пив теплу воду, уникаючи дивитись на інститутське подвір'я. Дивився під ноги, і навіть власна тінь видавалася йому маленькою, зіщуленою, жалюгідною. Він надзвичайно шкодував, що дався на підмову.

Непевно почувалася й Світлана Кузьмівна. Вона без угаву говорила, сміялася, але сміх її був нервовий, неприродний. Тільки Степан Степанович, здавалося, не помічав нічого. Наліг грудьми на столик і лигав морозиво, як товчену картоплю, — вже третю порцію. А може, його й справді все це мало обходило. Він давно здався в усьому на милість переможця — дружини. Молодість провів безпутно, спробував вести таке життя й після одруження, упіймався, злякався, Світлана Кузьмівна його притиснула, зуміла взяти в руки, трясла, як грушу, витрушувала лінощі, не допускала скільки могла до чарки та кінга, в який грав на гроші. Він повністю залежав од неї — квартира і машина були записані на неї, зарплатню вона одержувала більшу вдвічі, вона залишила йому тільки кілька душнич — ків — цигарки, футбол, риболовство. Він з тим змирився, а от вона змиритися з таким своїм заміжжям не могла. Шкодувала, що так дешево й невдало продала свою красу, молодість, сердилась на те, що не могла відплатити чоловікові тим же, — щось її до того не допускало — виховувана змалечку порядність, загальна атмосфера інститутського життя — й помщалася за те на ньому. Зараз вона відчайдушно борсалася, намагалася втримати те, що трипало, ламалося, бо то насамперед ламався її благоустрій, її надія та, зрештою, і все те, чим по — справжньому жила.