Садівник з Очакова

— Він у лікарні?

— На цвинтарі… Її тепер на базарі нема. Траурну хустку з голови не знімає, сидить вдома і плаче…

Ігор важко зітхнув.

— Знайшли того, хто підрізав? — запитав похмуро.

— Нє-а, — Іванко хитнув головою, зупинився, поправив на плечі міх з вином. — Його ножем так вдарили, що ручка зламалася, а лезо між ребрами залишилося…

Далі до самого будинку Іванка йшли мовчки. В будинку сіли на кухні… Іван налив собі й Ігореві вина. Посміхнувся якимось своїм думкам.

— А мій фотознімок у газету взяли, — похвалився.

— В яку газету? — байдуже запитав Ігор.

— В нашу, «Очаківець», — Іван сьорбнув вина. — Сказали, заплатять карбованець і двадцять копійок. Подобається мені ця справа — фотографувати! Я й книжку спеціальну вже прочитав: «Для фотографа-початківця».

— Так, — Ігор також ковтнув вина. — Ти добре знимкуєш…

— Я хочу сам проявляти знімки і друкувати, але треба ванночки купити. І фотозбільшувач зі штативом.

Ігор витягнув із кишені галіфе кілька соток. Поклав на стіл і підсунув до Івана.

— Тримай! Купиш, що треба!

— Ох, спасибі! Ви… навіть не знаю, як сказати, — хлопець знітився від почуття вдячності, що переповнювало його.

— Не треба нічого говорити, — байдуже промовив Ігор.

— Що це за куртка на вас? Це модно?

— Це вітрівка. Хочеш — подарую.

— Правда?

Ігор зняв вітрівку і передав Іванові.

— Ложки-виделки у вас там? — Ігор вказав поглядом на тумбочку в кутку кухні.

— Угу.

Ігор встав, висунув верхню шухляду. Погляд зупинився на кухонному ножі з міцною дерев’яною ручкою. Взяв ніж і спитав Івана:

— В тебе тонкий надфіль є?

— Різні є.

— Принеси.

Хлопець вийшов з кухні. Повернувся з дерев’яною скринькою. Поклав її на стіл, відкрив.

— Ось, — витяг шматок дерматину з кишеньками, з яких стирчали напилки та надфілі.

Іван з цікавістю спостерігав за гостем. Його погляд почав дратувати Ігора. Він запхав кухонний ніж в одну із кишеньок дерматину і згорнув набір у рулон.

— Знаєш, наступного разу замість мене інший… міліціонер прийде. Микола. Допоможеш йому, місто покажеш, поясниш все.

— А ви? — засмутився Іван. — Я вже до вас звик…

— Відвикай, — холодно промовив Ігор. — Я… я йду зі служби… звільняюся з міліції…

— Бо небезпечно?

— Так.

Ігор не мав бажання продовжувати цю розмову. Він допив вино і пішов у кімнату зі старим диваном. Там увімкнув світло, сів на стілець, витягнув ніж і надфіль, почав підпилювати лезо ножа в місці стику з дерев’яною накладкою на ручці.

Сталь піддавалася важко. В Ігора вже й рука занила, а надріз заглибився в лезо лише на пару міліметрів. Ігор перепочив, опустивши ніж на коліна. Поворушив пальцями, розганяючи кров. Знову взявся за надфіль. У результаті, здавалося, неймовірних зусиль лезо надпилялося ще на міліметр-півтора, після цього вже затерпли пальці, що стискали надфіль. Під час перепочинку Ігор уважно оглянув набір інструментів, що лежали в кишеньках дерматину. Вибрав надфіль з гострішим краєм. Робота пішла швидше.