Ірка Хортиця — надніпрянська відьма
- Автор: Волинська Ілона, Кощеєв Кирило
- Серия: Ірка Хортиця #1
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Веста: Видавництво «Ранок»
- ISBN: 978-966-08-1693-0
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Ірка Хортиця — надніпрянська відьма». Краткое содержание книги:
Одна справа — насміхатися з подруги, яка так хоче стати відьмою, і зовсім інша — рятувати її від суперниць, які прагнуть відібрати відьмин дар разом із життям.
Чи зможе пройти всі випробування звичайнісінька дванадцятирічна дівчинка — яка випадково дізналася про власну чаклунську силу — Ірка Хортиця? Адже справжнє життя відрізняється від чарівних книжкових казок й у ньому насправді існують і страшні перевертні, і люті песиголовці, і мерці, що постали з могил, і домові, і русалки, і… могутні відьми!
— Ну ти дала! Ну ти їм дала!
Кінчиками нігтів вона підчепила крихітний шматочок скла й напружено прикусила губу…
У цілковитій тиші почувся злагоджений тупіт ніг. Тетянка глянула на Ірку сповненими жаху очима… Чотири велетенські темні тіні накрили двір. В арку пліч-о-пліч входили песиголовці. Єдиний вихід із двору було відрізано.
— Ні, ну я так не можу! — збунтувався покутник. — Це вже зовсім ні в тин, ні в ворота…
Один із песиголовців понюхав повітря довкола покутника, гидливо чхнув і недбало відштовхнув його плечем. Людожери відрізали подруг від їхнього єдиного ненадійного захисника.
— Дівчатка, ну я правда не можу! — гукнув покутник поверх собачих голів. — Надто вони вже величезні, і їх знову багато! Я все-таки маю ще потренуватись. Ви ж без мене впораєтесь?
— Знаєш, цього разу, здається, ні! — тремтячим голосом відповіла Тетянка.
Подруги задкували вглиб двору. Ось Ірка тицьнулась спиною в стіну… Стікаючі голодною слиною пащеки нависли над нею… чотири ока спалахнули переможними вогниками.
— Впораєтесь-впораєтесь, — заспокійливо пробелькотів покутник, задкуючи до виходу. — Он які ви круті… Землю перевертаєте.
Роззявлена пащека людожера потяглася до Ірчиного горла…
— Знову тікаєш, гад?! — у розпачі вигукнула Тетянка. — Мало тобі друга Сашка, то ти ще й нашу смерть спокутувати будеш, покутник фігів!
Задкуючи, покутник шкопиртнув і застиг, як укопаний.
— Ще? Ні, я не можу! Це зовсім неможливо! Я й так стомився! Я, зрештою, терпіти не можу біганину… — забелькотів він. — Годі! З мене годі! А-а!
Несамовито горлаючи, покутник розвернувся до песиголовців.
Його чорний костюм раптом луснув по швах, і гігантські, схожі на стародавні щити, пластини м’язів вкрили мерця з голови до ніг. Голова витягнулась, і він хижо роззявив пащеку, повну страшних, гострих ікол. На пальцях виросли довгі, мов кинджали, сталеві пазурі. І покутник з розмаху всадив їх у спину найближчому песиголовцю.
Той, мов цуценя, ображено заскавчав. А розлючений монстр-покутник накинувся на людожерів. Його кігтяста лапа посмугувала черево одного, а зубаста пащека зімкнулася на холці іншого…
— Ну ось, а ти боявся… — мимохіть потираючи шию, буркнула Ірка.
Жалібно заскавчавши, песиголовець виповз із сутички, судорожно сіпнувся й нерухомо застиг на асфальті. Його єдине око повільно згасало.
— Не потраплять вони до Червоної книги, — сказала Ірка, побачивши, як страшні щелепи покутника вп’ялися в горлянку песиголовцеві. — Пропоную вважати цей вид остаточно вимерлим.
Вона втомленою ходою рушила до арки.
— Може, зачекаємо? — озвалася Тетянка.
— Кого?
— Ну… його, — нерішуче запропонувала Тетянка, з деяким сумнівом поглядаючи на їхнього приятеля, що став геть інакшим.
Саме цієї миті покутник здійняв над головою останнього песиголовця й гепнув його об асфальт, із хрускотом ламаючи людожеру хребет.
— Йому не до нас буде, — посміхнулась Ірка, — у нього важлива розмова. — І вона показала пальцем на небеса.
Тетянка глянула вгору. З темної глибини зоряного неба прямо у двір спускалися сходи з місячного сяйва. На останній сходинці ледь виднілася прозора постать юнака.
— Як ти гадаєш, друг Сашко вибачить йому? — пошепки спитала Тетянка.
— Не знаю, — так само пошепки відповіла Ірка. — Але принаймні вони нарешті зустрінуться.
Розділ 12
День восьмий, домашній
— Заходь вже швидше, — вимогливо сказала Ірка й ще раз обережно роззирнулася навсібіч.
Довкола було спокійно: звичні сусідські будинки, старі двори, такі тихі рано-вранці. Повітря над хвірткою Ірчиного будинку неначе трохи тремтіло, а хвіртка трохи порипувала, обіцяючи захист і безпеку.
— А може, все-таки… — нерішуче почала Тетянка, поглядаючи на доріжку, що тяглася з балки вгору. Вона вела від Ірчиного будинку якраз до особняка Тетянчиних батьків.
— Я ж сказала тобі — ні! — гаркнула Ірка, поштовхом спрямовуючи подругу до хвіртки.
У грудях дівчинки неначе скрутився тугий вузол паніки. Навколо тихо, порожньо, але все її єство кричало: «Мерщій! Досередини!» А Тетянка, зараза, продовжувала баритись, тупцялась на місці, поглядаючи на стежку, що вела до її будинку. Та зрушить вона з місця, чи ні?!
Дівчатка побігли до хвіртки. На мить Ірці здалося, що тремтливе ранкове марево, щойно вони з’явились, насторожилося й ледь помітно линуло їм назустріч. Дівча смикнуло хвіртку, подруги вбігли у двір. Ірка закрила її на засув і знесилено прихилилася до паркану.