Виконавець

Несподіваний стукіт у вхідні двері примушує його здригнутися. Хто там? Але гість заходить, не чекаючи на запрошення. Хто це так по-хамськи? Він умикає коридорне світло і дивиться на непрошеного гостя. Той витирає брудні черевики. На ньому темний плащ, який він розстібає, збираючись щось звідти дістати. Їхні погляди зустрічаються. І цієї миті раптовий біль стискає груди. Біль такий, що можна збожеволіти. Права рука сама тягнеться до грудей. Йому бракує повітря, в очах починає темніти. Це відчуття смерті. Похитнувшись, він ступає назад і навзнак падає на підлогу. Його очі широко розплющені, він ще може бачити, але розуміє, що помирає. Його погляд згасає. Останнє, що він бачить і усвідомлює, — це чорні отвори стволів. Я не міг пам’ятати цього, але знав, що все сталося саме так.

І все ж таки, що міг побачити Гаркуша таке, від чого раптово дістав важкий серцевий напад, який виявився для нього смертельним? Невже рушницю, яку витяг з-під плаща незнайомець? Можливо. Тим паче, якщо це саме та, заповітна, рушниця. Але чи могло статися таке, щоб він її отак відразу упізнав? Її, відреставровану мною, з новою кольбою іншого кольору, новим ременем? У цьому я сумнівався. Та й першою реакцією людини, на яку наводять зброю, повинно бути щось інакше — переляк, якісь захисні дії, а не її розглядання. Принаймні він міг би спробувати тікати! І тоді був би застрелений не на порозі власного будинку і не в обличчя. Все це було ймовірним, але тільки так, для годиться. Навіть я не загинув від переляку, дивлячись в порожні очиці пса-привида з відстані кількох кроків. Ні, щоб померти миттєво, від жаху, треба побачити щось суттєвіше. Щось таке… Або когось такого! Кого? Над цим не треба було довго міркувати. Тільки його, воскреслого з мертвих, Петра Гончарука! Але такий варіант не проходив, бо, по-перше, мертві не воскресають, а по-друге, це був я. Хіба що, побачивши у моїх руках схожу рушницю, він подумав, що я Петро, — все інше домалювала його уява. Чи можливе таке? Важко сказати. І раптом у моїй пам’яті постала картина: Надлісне, старий дід в отворі похилених дверей. Його лице раптово блідне, він хапається рукою за одвірок, щоб не впасти. Ще тоді я не зміг зрозуміти його здивованого погляду і того характерного, дуже характерного жесту — він наче провів рукою перед очима, не вірячи, що перед ним стоїть… Петро Гончарук, живий та помолоділий років на тридцять. Він ледь не впав. А потім їв мене очима, не знаючи, в що легше повірити — воскресіння мертвого чи таку неймовірну портретну схожість. А як змінилося його обличчя, коли я почав розпитувати про Гаркушу! На ньому можна було прочитати справжній переляк! Я знаходив тоді цьому інакше пояснення. А наприкінці йому свербіло щось у мене запитати. Він навіть почав. Я пам’ятав, як зараз. «А ви, скажіть мені, часом…» Безперечно, в нього висіло на язику запитання, чи не доводжуся я родичем Гончарукові. Але він не спитав, оскільки знав і сам, що в Петра не залишилося ніяких родичів. І тепер висновок напрошувався сам собою. Стався неймовірний збіг — я був схожий, можливо навіть дуже, на Петра Гончарука. І, може, саме це й зіграло фатальну роль у дальшому розвитку подій. Рушниця Гончаруків, затягнута в божевільний вир нематеріальних сил, за неймовірним збігом опинилася в людини, подібної зовні і, напевно, внутрішньо до її господаря. Саме ця обставина вирішила все, збудивши до дії сили природи, про які нам так мало відомо, які змогли сплести в один клубок мене, чорного пса, Світлану, Сергія та інших і спрямувати нищівний удар у потрібному напрямі. Звичайно, я не міг стверджувати цього напевно. Бо ж таке припущення, з точки зору традиційних поглядів, узагалі здавалося неймовірним. А втім, це була одна з багатьох версій, одне з можливих пояснень загадкової смерті Гаркуші. І я упіймав себе на думці, що в глибині душі хотів би, щоб усе сталося саме так. Сама доля винесла цей вирок, а мене зробила виконавцем. Провидіння, напевне, знало, що свідомо я не здатен на такий крок, тому використало мене «втемну».