Виконавець

Гільза стояла там, де їй і належало — в окремому відділенні, де я завжди клав стріляні гільзи. Вчора я просто не звернув на неї уваги. Це була дорога імпортна гільза угорської фірми «Губертус». Я купив їх тридцять штук минулого року. Якщо для полювання на пернату дичину, з міркувань економії, патрони опоряджувалися з усілякого дрантя, то для солідної дичини я не заощаджував. Надто високою була ціна кожного пострілу. Десять зі згаданих гільз на початку сезону я спорядив кулями, десять — картеччю, ще десять залишилося чекати наступного року. Три такі стріляні гільзи стояли трохи глибше. Я поклав їх туди раніше, після того полювання, коли ми з Григорієм завалили дика. Мені тоді довелося стріляти тричі. Всі три постріли було зроблено кулями. Я вигорнув всі припаси. Сім патронів «Губертус» з кулями. Все правильно. Далі я нарахував десять гільз, ще не вживаних. Патронів з картеччю дев’ять. Не вистачало одного. Отже, стріляна гільза була свого часу споряджена картеччю. Всі ці відомості про неї важко назвати дивними. Фантастичним, а точніше неймовірним, було інше — цього сезону я картеччю не стріляв. Перевірка підрахунків не дала нічого нового. Переді мною стояла вистріляна гільза, якої я сюди ніколи не клав. Ба навіть не брав з коробки цього спорядженого картеччю патрона. А втім, вона була тут, перед моїми очима. Я тримав її в руках і тер нею лоба, ніби від цього там, усередині, могла скластися якась більш-менш пристойна відповідь.

Напевно, я сидів перед сейфом з півгодини. Так довго — бо не уявляв, що робитиму, коли підведуся. Від усвідомлення того, що відбувалося, мізки ставали шкереберть. Якби це був детективний роман, я сказав, що хтось намагається підставити мене як вбивцю людини, котрої я, за іронією долі, ніколи навіть не бачив. Людини, яку звали Антін Гаркуша.

Але це не детективний роман. Це чортзна-що. Та все ж таки я вирішив мислити його категоріями. Напевно, я помалу втрачав глузд…

Те, що з моєї рушниці стріляли після того, як я заховав її, як і те, що патрон з картеччю використав хтось інший і поклав до сейфа, я вирішив визнати як незаперечні факти. Інакше довелося б знову поміркувати про свою психічну повноцінність. Що ж з цього випливало? Рушниця сама не стріляє. Дверцята сейфа самі не відчиняються. Це зрозуміло. Отже, хтось повинен був це зробити. Тільки хто? Я не міг обмежити навіть коло підозрюваних. У кого міг бути мотив для вбивства Гаркуші? Треба думати — в багатьох. І насамперед у Петра Гончарука. Тільки він мертвий. А якщо ні? Якщо існує якась таємниця? Я нічого не розпитав старого з Надлісного про поховання Гончарука, і все таке… Та ні, це вже зовсім для дешевих романів. Навіть якби уявити собі таке, то чи могла б літня людина здійснити сплановане вбивство? Ні. А найняти когось? Це все видавалося надто теоретичним. А втім, хіба мало людей, які б прагли Гаркушиної смерті? Але до чого тоді тут я і моя рушниця? Таким чином, зв’язок з історією Петра Гончарука ставав очевидним. Це я вирішив вважати встановленим.