Крейдяна Людина

— Якось так.

— А в мене якраз була вільна кімната для найму. Дуже вчасно.

Аж надто невипадкова випадковість. А я ще дивувався, що трапилося з тим молодиком (знервованим студентом-медиком), який мав заселитися перед Хлоєю, та зненацька передумав і попросив повернути йому перший внесок. Тепер я наважуюся зробити припущення.

— Що трапилося з моїм попереднім винаймачем? — питаю.

Вона проводить пальцем по обідку склянки.

— Він міг перехилити кілька чарок з молодою дівчиною, котра сказала йому, що ти старий розпусник, якого особливо приваблюють студенти-медики, тож йому доведеться замикати вночі двері своєї спальні.

— Прямісінько як дядечко Монті[21].

— Насправді я зробила тобі послугу. Він був іще тим придурком.

Я хитаю головою. Немає більшого ідіота за старого ідіота, хіба що ідіот середнього віку. Я простягаю руку до пляшки з джином і наливаю собі повну склянку. Одним махом випиваю половину.

— А як же листи?

— Я їх не надсилала.

— Хто тоді?

Ще до того, як вона встигає щось сказати, я сам відповідаю на своє запитання.

— То був Міккі, еге ж?

— У яблучко. Ти отримуєш головний приз.

Ну звісно. Ворушити минуле. Наганяти на нас страху. Відразу видно почерк Міккі. А закінчилось усе тим, що він сам злісно пожартував із собою.

— Ти нічого йому не робила?

— Звичайно ж, ні. Боже, Еде. Ти справді думаєш, що я можу когось убити? — Хлоя замовкає. — Але ти маєш рацію. Я справді пішла за ним тієї ночі.

Ураз у моїй голові щось перемикається.

— Ти взяла моє пальто?

— Було холодно. Я схопила перше, що потрапило під руку.

— Навіщо?

— Ну, мені воно більше пасує…

— Я маю на увазі, навіщо ти за ним пішла?

— Ти, напевно, мені не повіриш, але мені вже набридло брехати. Я підслухала частину тих нісенітниць, які він тобі впарював. Я розізлилася. Тому пішла за ним. Щоб сказати, що з мене досить.

— Що сталося?

— Він посміявся з мене. Назвав мене твоєю маленькою шльондрою і сказав, що не може дочекатися, коли додасть цю історію до книжки, аби присмачити сюжет.

Старий добрий Міккі.

— Я вдарила його, — веде далі Хлоя. — У пику. Може, трохи сильніше, ніж хотіла. Я розквасила йому носа. Він облаяв мене і пошкандибав собі далі…

— До річки?

— Не знаю. Я більше його не бачила. Я не штовхала його у воду.

— А моє пальто? — питаю.

— Я його замастила кров’ю Міккі. Я не могла повернути його назад на вішак, тому скрутила і сховала на дні твоєї шафи.

— Дякую.

— Я не знала, що ти будеш за ним аж так сумувати. Я хотіла випрати його пізніше, коли все трохи вляжеться.

— Поки що не дуже переконливо.

— Я не прийшла тебе переконувати, Еде. Можеш вірити в що хочеш.

Але я таки повірив їй. Щоправда, досі незрозуміло, що тієї ночі трапилося з Міккі.

— Чому ти пішла?