Виправний день

Те, що його сестра сказала далі, він не зрозумів.

— Питаю, — повторила вона, — чи ти чув про того хлопця, Волтера?

Ґевін довго оглядав кімнату, востаннє.

— Якого Волтера?

Шарм швидко відповіла:

— Того, що зустрічався з Шастою з універу.

Він похитав головою.

— А що?

Сестра подивилася на вільне місце у валізі. Вона витягнула з верхньої полиці шафи важкий шерстяний светр і легший бавовняний. Скрутила їх і спакувала. В комоді знову проігнорувала стилізовані мікрофіброві голодупі суспензорії[174] від «Ендрю Кристіан» на користь його старих-добрих тісних білих плавок. Вона скрутила пару мішкуватих шнурованих шортів, які, за її словами, можуть служити заодно і для купання.

Щось запитала.

Ґевін перепитав:

— Що-що?

М’яко, так ніби він збирається лише в якийсь літній табір до кінця життя, сестра запитала:

— Сумуватимеш за мною?

Він сказав собі, що там, у його майбутньому, будуть кращий одяг і все краще за будь-що з того, що він змушений покинути. Одяг і достатньо любові. Він навіть на мить не задумається про той жалюгідний гардероб, який купив за гроші з підстригання газонів чи вигулювання собак. Там, десь там, є любов, яка змусить його забути про сестру і біологічних батьків.

Спакувавши валізу, Шарм озвалася:

— Не турбуйся. Буде весело, — і додала: — Хтозна? — але то вимовив лише її рот.

Ґевін зиркнув на неї в дзеркалі над комодом. Поки стояв спиною, вона потай підняла гарну сорочку в помаранчеву клітинку і запхала її під усі ті практичні довготривалі джинси і парусини. Закрила валізу і застебнула.

Поки домоправителька закручувала пасма волосся в тісні завитки, міс Жозефіна схилилася над розкритою книжкою. У неї на колінах лежав важкий, закаляний мухами примірник «Звіяних вітром», очі пробігали діалогом, написаним Марґарет Мітчелл, а губи міс Жозефіни безгучно відтворювали діалектну говірку. Губи пекли, коли вона прикладала до них жорсткі крупиці кам’яної солі. Губи пекли і розпухали, доки не почали тріскати й вона відчула смак крові й солі на язику.

На туалетному столику лежали протези. Зуби майже світилися шарами перламутрово-білого лаку для нігтів. У темряві, цілковитій темряві, вони світитимуться завдяки фосфоресцентним фарбам, які міс Жо додала до лаку.

Вона дивилася на відображення в дзеркалі за книгою, і їй воно подобалося. Метоксален, як той, яким скористався Джон Ґриффін, коли писав «Чорні, як я», працював чарівно. Подіяв так само, як і на того Сприґла, репортера, що прийняв масивні дози препарату в 1948 році й поїздив Сходом, щоб написати книжку «На землі Джима Кроу». Щоб не відставати, репортерка Ґрейс Гелсел зробила собі блекфейс і в 1969-му написала власну книжку «Посестра». Допитливі американські репортери завжди розфарбовувалися чорним і писали про свої навіжені пригоди.

І зовсім не вони це вигадали. Ел Джонсон у 1927 році. Фрімен Ґозден і Чарлз Коррел у ролях Емоса й Енді в 1928-му. Джуді Ґарланд ще у 1938-му в «Усім співати», а тоді знову Майкі Руні в 1941-му для «Крихітки на Бродвеї». Усе, що було потрібно, це тридцять міліграм метоксалену, а тоді — якийсь час на сонці. Навіть зараз ультрафіолетове світло осявало міс Жо з кожного з кількох можливих кутів, рівномірно потрапляючи на її голі руки, ноги, шию та обличчя, поки вона елегантно пітніла у своїй мереживній нічній сорочці.