Непосидючі покійнички
- Автор: Лапикура Валерий Павлович, Лапикура Наталья Михайловна
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-2961-03-8
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Непосидючі покійнички». Краткое содержание книги:
У ваших руках третя книга багатотомного серіалу «Інспектор і кава». Автори визначили цей жанр, як детектив у стилі «ретро». Головний герой серіалу — капітан міліції Олекса Сирота — служив у Київському карному розшуку в 70-х роках вже минулого століття. Це були часи, коли чесний міліціонер перебував під жорстким контролем компартійних органів, прокуратури і кадебе. Прагнення реального прообразу героя бути порядним слідчим коштувало йому життя.
— Мене технологічні подробиці не цікавлять. Ти ближче до справи.
— А я ближче. Всі коло Аліси, а двоє осторонь. Участі не беруть і навіть не дивляться. Про своє розмовляють. Знайшли де!
— Конкретніше, конкретніше. Про що саме, які тексти?
— Один каже, що він цього гада вже не може бачити. Особливо його посмішечку. Плачеться: сплю кепсько, бо він уві сні при людях підходить до мене і вимагає, щоб я віддав його Гертруду. Ні, Сирота, ти коли-небудь чув, щоб так нашу, радянську, бабу звали? Я це ім’я тільки у Андерсена зустрічала… і то там не Гертруда, а Герда.
— Про казки — клієнтам. А мені про справу. Що далі було?
— А далі той, другий, йому радить: ти Музиканта попроси. Ніхто не знає, як він це робить, але слідів немає, менти не докопуються, а фраєру група товаришів прощальний привіт через пресу передає. Той перший: а то правда? А другий йому: тобі що, грошей шкода? Згадай, як у мого шмаркача ледь загранка не накрилася. Нічого не можна було зробити. А Музикант допоміг. І головне, що у нас ворожба під карний кодекс не підпадає. Так, забобон, пережиток минулого. Тож іди, проси Музиканта, хай він своїм чортам на дудочці заграє.
— Ти по п’янці не переплутала, Мілко? Так і сказав: чортам на дудочці? І про ворожбу згадав?
— Так і сказав. Я ж не так багато випила. І спала лише п’ять хвилин. Уявляєш, що то за люди? За свою бабу, за Гертруду оцю готовий іншого порішити. Ну й народ!
— Усе?
— Ага. Вони мене розбудили, оці двоє, я довго прикидалася, що сплю. Що потім було, розказувати?
— Знаю я твоє «потім». Ти головне скажи — де це було? На чиїйсь хаті?
Мілка знітилася, потім сказала пошепки:
— В сауні. На кортах.
— Тенісних?
— Тенісних.
— А хлопці казали, що ти по інтелігенції пішла.
— Так вони ж там такі спортсмени, як я. То все баєчки для їхніх благовірних. Півгодинки ракетками помахають — і бігом у сауну. А потім на нас з Аліскою.
— Ти сама хоч сет від гейма відрізниш, тенісистка?
— А навіщо? Я ж не тими м’ячиками граю, котрі стрибають.
— Добре-добре, професіоналка! До речі. Дам тобі одну пораду надурняк. Не сиди так довго у воді, інструмент застудиш. Краще примочки з синтоміцину приклади. Все, Мілко, кінець фільму. Я вже все забув і ніхто по тобі більше не стрілятиме.
— Сирота, ти знаєш, що в «Кукушці» азери метра підрізали?
— Знаю. Ну то й що?
— Тобі так добре в цьому прикиді. Може, підеш замість небіжчика? А я слово замовлю.
— Мілко, ти знаєш, за що тебе клієнти цінують? За те, що ти завжди намагаєшся бути зверху.
Мілчина матуся все ще сиділа на відрі, в тій самій позі, притискаючи букет до грудей. Я простяг їй руку:
— Вставайте, маман, ідіть в аптеку по синтоміцинову мазь. Тільки беріть одразу десять баночок, бо фронт робіт великий.
На передостанній сходинці підгниле дерево тріснуло, і я ледь не заорав носом. В останню секунду приземлився на чотири точки. Але і це не зіпсувало мені настрою. Єдине, що я зробив — змотався на таксі додому і зняв смокінг та метелик, аби не наражати свого безпосереднього начальника на раптовий інфаркт.
— Ви ж знаєте, товаришу підполковник, що «Гертруда» — то ніяка не жінка.
— Знаю. То абревіатура від «Герой социалистического труда».
— Точно! Тільки так говорять не всі, а номенклатура. Ота, до якої належали чотири покійні щасливчики та їхні батьки. Не вулиця Орджонікідзе, звичайно, але прилеглий до неї район — Хрещатик, Липки… І ще — про шмаркача, який ледь не проскочив повз загранку. Це ж про помічника аташе. Напевне, він цьому шмаркачу дорогу перебіг.
— А «Гертруда» тоді чия?
— Як? Ви ж самі казали про трьох начальників отого геолога, котрі собі за його відкриття Героя видряпали. Підходить?
— Підходить.
— От бачите, товаришу підполковник, ми пішли звичним шляхом, почали шукати, що об’єднує загиблих. А вийшли на те, що об’єднує їхніх ворогів. Крім заздрості, звичайно.
— Сауна?
— І корти. У них там, напевне, якийсь своєрідний клуб невдах. Мілка казала — не стільки ракетками махають, скільки на життя скаржаться. І підозрюваного одразу маємо: якогось Музиканта. Може, професія, а може, кликуха. А може, й прізвище. Чому ні? Зі мною в Університеті вчився Спиридон Граф. А в авіаційному, знаю, був Наполеон Небрежидовський.
— А по батькові його як було — Бонапартович?
— Чого не знаю, того не знаю.
— І що ти пропонуєш, Сирота? Влаштувати всім отим спортсменам маленьку Сталінградську битву?