Хіба ревуть воли, як ясла повні?
- Автор: Мирный Панас
- Год: 1880
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Краткое содержание книги:
Він кинув на стіл порожню посудину, побіг додому;
поліз на піч. Голова заходила ходором; у виски гамселило, як обухом; свистіло та пищало у його в ушах... Він забувся, немов заснув...
Грицько, настоявшись у чужому городі та надивившись вдосталь на бійку кріпаків, трохи змерз та поплівся додому.
— Важно парять бісових мащтаків! — було його перше слово до Христі.
— Господи! там, мабуть, на той світ позабивали сердешних, бо крики такі доносились сюди, немов з могили, — відказала, Христя.
— Так їм і треба, злодіям!
— Скажи мені: за що ти на їх узлився так? Хіба вони й не люди?..
— Життя через них, проклятих,немає! — аж скрикнув Грицько. — Нічого в хазяйстві не вдержиш за ними... Так і держи все під запором, а то — як раз та два рознесуть!.. Чи давно я майструвавшу сараї?.. Візьми, дурний, та й застроми два свердли за лату... Хто їх там візьме? думаю. — Коли сьогодні огляджуся, — аж і сліду не знать, де стриміли...
— Може ж, то й не вони взяли?
— А хто ж? Кому більше взяти? Козак тобі візьме?.. Навіщо йому, коли він сам хазяїн?.. коли в його самого є? А тій голоті, панським недобиткам, що пропити, то пропити... Хіба воно для себе брало? — на пропій!.. Щоб воно подавилося...
— За що ж їм і випити, як не за твої свердла, — сміється Христя. — Свого нічого немає, все те панське...
—Та в їх ніколи й не буде нічого, — перебив Грицько: —все проп'ютьі Вони в панів позвикали тільки красти та горілку пити, а не берегти хазяйського добра... А тут ще їм і землю й волю дають... На цеп їх, а не на волю!
Христі вже обридла лайка та кривда Грицькова. Вона не витерпіла.
— Який-бо ти, Грицьку, їй-богу! А якби тебе взяти в неволю?..
— Ну, то що? — витріщився на неї Грицько, ображений — чого вона заступається за таких злодіїв, що в його свердла покрали. — То крав би? га?.. Хай уже б мені руки тоді повикручували!
— Отже, не вір сам собі, Грицьку! Як щоденна лайка та докори: злодюга та п'янюга, — то всякого з пантелику зіб'є... Поневолі чоловік стане пити... А як ні за що, — то й украде... Звісно — неволя! — журливо закінчила Христя.
— Яка їм неволя? яка неволя?.. Он, пити, бунтувати... то їм неволя?! За те ж їх і попарили сьогодні... От попарили!.. А Чіпка, чула? як прийнялися за них москалі, біжить до мене, блідий такий, труситься... “Братіку, Грицьку! Ходімо, оборонімо... Ходімо — не даймо!..” Цур тобі та пек! — думаю, — та від його... Ускочив в Остапійчин огород, захилився за тин та й дивлюся... А він ганя по вигону та скликав на оборону. Як же піймали його, як задали... буде пам'ятати довіку!.. Пішов, мов чмелений...
Христя тільки зітхнула й нічого не сказала. Грицько викурив люльку коло печі й узявся за шапку.
—Куди ти? вже обід готовий. — каже Христя.
— Та я тільки худобу понаповую, — одмовив він та й вийшов з хати.
— Не барися ж! — гукнула навздогін Христя й кинулась готувати посуду.
XXI
СОН У РУКУ
І сниться Чіпці — немов сон, і ввижається — наче бувальщина. Сниться йому й ввижається недавня гульня. Увесь шинок, залитий світлом — сяє, аж горить; музика тне, рубає; підбори землю рвуть; крики, співи... стоголосе лящання... безпуття скажене... А збоку насуває темна ніч, немов чорна хмара. А в тій хмарі, в тій непроглядній темряві, ледве видко, чорніють панські комори, двір... Три тіні зігнулися під якоюсь вагою — щось несуть на плечах... тікають... зникли в голому садку... Ось блиснула іскорка — і видко... два чоловіки качаються серед двору, борюкаються... Той, що зверху, лютий, як звір, шибкий, як вітер... Придивляється Чіпка... Це ж я... я!..» — скрикує: — а підо мною сторож... то панський сторож... блідий, як смерть; тяжко дише; болізно сова руками й ногами... чутно — кров булькоче в його печінках, біжить чорною річкою з горла, носа... Ось розкриває очі... загоріли вони на хвилину іскоркою життя. То ними світить докора? чи посилає прокльони?.. Ні, то душа прощається з тілом: смерть уже застилає очі полудою... А ніч усе росте-ширшає і проганяє веселе грище з-перед очей... Чіпка затіпався, кинувся... «Ox-ox!»—застогнав з протягом, перевернувся на другий бік, та й знову заснув.
І знову йому верзеться й ввижається.. Ніч темна, глупа, — німа та глуха. Він стоїть, а кругом його розляглося сонне грище: п'яні чоловіки, жінки... все те мертвим сном спить, порозкидане, як колодяччя... Ось — угорі зайнялася над ним зірка: як свічка, палає вона на небі — й освічує п'яне зборище на землі... Чіпка глянув на правий бік... Захиталася темнота, затрусилася... і з неї висунулось дві тіні — страшні, бліді, з переламаними кістками, котрі так і виглядали із тіла... Ледве шкандибають вони, вивертаючи ноги то на той, то на другий бік; хитають на його головами — вказують руками на сонне грище... Чіпці здалося, що то дід Улас з матір'ю... Він затремтів увесь, засовався — й одвернувся...