Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Ішлося вже до різдва. Рочисте свято клопотало кожну сім'ю своїми споконвічними клопотами. Там кололи свиней, і несамовитий крик їх розносився по всьому селу; там клопоталися їхати в місто на красні торги, продати хліба, накупити нужного про свято — і ладану під кутю, і риби — на багатий вечір, і солі — про всяк день, а тут жінки заходилися кодо мазання й зрушили завсідній покій життя.

Одному Чіпці з товариством немає клопоту. Сяк-так позатикав побиті шибки то ганчірками, то онучами; вкине у піч гнилої соломи, — тліє вона там собі та курить, буцім-таки й гріє... Байдуже їм про тепло; дарма — про їжу! їх гріє жидівська горілка, а їсти — жують хліб сухий з сіллю — теж від жида. А коли хто з товариства зніме з сідала в сусіда курку чи півня, розчинять, спечуть, настромивши на спичку, з'їдять, — та й ситі! Хоч і бачив Чіпка таке безпутство — часом робилося йому противне таке життя й таке товариство, — та заллє очі — мовчить... Іноді йому хотілося і гарячої страви попоїсти. Тоді він полізе в розвалений погріб, назбирає ще торішньої ріпи, що де-где по кутках завалялася, начистить, зварить юшки — та тільки всього!

Люди дивилися на таке життя та хитали головами.

— Ні, рже: не буде добра з такого! горбатого могила виправить... Ще хоч би не товариство, то може б... Та стійте, діждемо набору: хоч отих курокрадів заправ-торимо, коли його не можна...

Ось настали й святки. Радіють люди, що діждали; гостюють, гуляють то дома, то в шинку. А Чіпка з товариством і не вилазять з йбго; людей закликають, частують... Чоловіки — нігде правди діти — таки ла-сенькі на дурницю випити, — то й раді такому случаю, — п'ють та вихваляють добрих молодців... Дехто й з молодиць, цікавих подивитись на зборище та ігрище, та ще де співи та танці, завернув туди... А жид, як знав, десь і музику видрав... Музика ріже-тне; п'яні чоловіки трохи на головах не ходять, та вибивають гоцака коло молодиць; а ті й собі — дивляться-дивляться, то це одну й візьме нетерпляча — і пішла дрібненько бічком, бічком, немов пливе по воді; а яка з п'яніших схопиться за запаску, підніме її трохи та — гай-гай по хаті, як шуліка за курчатами... Сміх, регіт, крик... А Чіпка знай до жида: давай те! подавай друге! неси третє! Лушня у танцях, як не перерветься, музику перетанцьовує; Пацюк на язиці, як на балалайці, вибиває; один тільки Матня, роздутий, червоний, як жар, з сонними, п'яними очима сидить у кутку, куняє: оце прокинеться, вип'є, зареве, як бугай, на всю хату, та й знову притихне — куняє...

Гульня розвернулася на всі боки. Забули про свято, забули про бога, забули про домівку. З ранку до вечора, з вечора до ранку одно п'ють та гуляють. Жінки, не бачивши третій день чоловіків у вічі, підняли такий галас, немов на село найшла кара божа або пожежа половину села виполонила.

— Оце напасть господня! оце лихо несподіване! — желіпали вони. — Такого ще зроду-віку ніколи не було!.. Бог дав свято — в церков піти, богу помолитись, а він у шинку молитвує! Бог дав свято, щоб дома з дітьми та з жінкою любо-тихо провести, а він у шинку з п'яницями та волоцюгами гуляє! Треба хоч до батюшки піти, щоб яку покуту наложив на розп'яницю з п'яниць.