Остання збірка
- Автор: Шекли Роберт
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 966-365-097-4
- Переводчик: Руслан Ткачук
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Остання збірка». Краткое содержание книги:
Остання збірка
Зелений пес
Київ 2006
ISBN 966-365-097-4
Переклад українською Р. Ткачук
На 76-му році обірвалося життя відомого американського фантаста Роберта Шеклі. Договір на український переклад було підписано у квітні 2005 року під час візиту до Києва, який став для письменника останнім.
Світлій памуяті Роберта Шеклі присвячується Остання збірка.
— Це наш останній збір перед злетом, — сказав він.
— Я знаю, — засоромлено відповів Дрог.
— У загоні «Розлючений мірак» ти єдиний скаут другого класу. Всі інші давно отримали перший клас або принаймні звання Молодшого Піонера. Що подумають про наш загін інші?
Дрог знітився.
— Тут не тільки моя провина, — сказав він. — Так, звісно, я не склав іспитів із плавання та виготовлення бомб, але в мене просто немає до цього хисту. Несправедливо вимагати, щоб я знався на усьому. Навіть серед піонерів були вузькі фахівці. Ніхто не може опанувати всіх наук...
— А що ти, власне, вмієш робити? — перервав його командир.
— Я вмію орієнтуватись у лісі та горах, — палко вимовив Дрог, — а ще вистежувати й полювати.
Командир пильно подивився на нього, а тоді повільно промовив:
— Слухай-но, Дрог, хочеш отримати ще один, останній шанс заробити перший клас і навіть відзнаку за особливі досягнення.
— Я готовий до всього! — скрикнув Дрог.
— Добре, — сказав командир. — Як називається наш загін?
— «Розлючені міраки», сер.
— А хто такий мірак?
— Величезний лютий звір, — швидко відповів Дрог. -Колись вони жили на Елбонаї майже скрізь, і нашим предкам доводилося битися з ними не на життя, а на смерть. Зараз міраки вимерли.
— Не зовсім, — заперечив командир. — Один зі скаутів, розвідуючи ліси в п'ятистах милях на північ, виявив у пункті з координатами Пд-233 і Зх-482 зграю з трьох міраків. Усі троє — самці, отже, полювати на них можна. Я хочу, щоб ти, Дрог, вистежив їх і вполював, застосувавши своє мистецтво орієнтуватись у горах та лісі. Потім за допомогою самих лише методів і знарядь піонерів ти повинен здобути й принести шкуру одного мірака. То як, впораєшся?
— Впораюсь, сер!
— Дій негайно, — наказав командир. — Ми прикріпимо шкуру на нашому флагштоку й, безумовно, отримаємо відзнаку на зльоті.
— Так, сер!
Дрог квапливо зібрав знаряддя, наповнив флягу рідиною, спакував тверду їжу та рушив у дорогу.
За кілька хвилин він левітував до квадрата Пд-233/ Зх-482. Це була дика, романтична місцевість — зубчасті скелі й покручені дерева, вкриті густими хащами долини й засніжені гірські вершини. Дрог невпевнено роззирнувся довкола.
Доповідаючи командиру, він трохи погрішив проти істини.
Справа в тому, що він не так уже й добре знався на лісовій та гірській справі, не кажучи вже про вистежування й полювання. Чесно кажучи, він узагалі не вмів нічого, крім як годинами мрійливо ширяти у небі за півтора кілометра від землі. Що як він не зможе знайти міраків? Що як міраки виявлять його першими?
Ні, цього не може бути, запевнив себе Дрог. Зрештою, я завжди встигну жестибулювати. Ніхто й не довідається.
За мить він уловив слабкий запах мірака. А згодом у двохстах метрах від себе помітив якийсь рух біля чудернацької скелі, схожої на літеру Т.
Невже так і далі йтиме — просто й гладко? Чудово! Дрог ужив належних заходів маскування й неквапом рушив уперед.
Гірська стежина ставала дедалі стрімкішою, а сонце палило нещадно. Пакстон весь змок, незважаючи на кондиціонер у комбінезоні. До того ж ця пригода уже добряче йому набридла.
— Коли, нарешті, ми звідси заберемося? — не витримав він.
Герера поблажливо поплескав його по плечі.
— Тобі що, не потрібне багатство?
— Ми й так багаті, — заперечив Пакстон.
— Але не досить, — сказав Герера, і на його довгастому смаглявому обличчі блиснула посмішка.
Підійшов Стелмен, відсапуючись під вагою аналізаторів. Він обережно поставив апаратуру на стежку й сів поруч.
— Може, трохи перепочинемо?
— Чому б ні? — відгукнувся Герера. — Часу в нас удосталь.
Він сів, спершись спиною об скелю, що за формою нагадувала літеру Т.
Стелмен розкурив люльку, а Герера розстебнув «блискавку» й дістав з кишені комбінезона сигару. Пакстон якийсь час спостерігав за ними.
— То коли ж ми заберемося з цієї планети? — нарешті запитав він. — Чи, може, оселимося тут навіки?
Герера лише всміхнувся й клацнув запальничкою, розкурюючи сигару.
— Мені відповість хто-небудь?! — підвищив голос Пакстон.
— Заспокойся. Ти в меншості, — вимовив Стелмен. -У цьому підприємстві ми, троє, — рівноправні партнери.
— Але гроші — мої! — заявив Пакстон.
— Звісно. Тому тебе й узяли. У Герери — великий практичний досвід роботи в горах. Я — добре орієнтуюсь у теорії, до того ж посвідчення пілота є лише в мене. А ти дав гроші.
— Але корабель аж тріщить від видобутого! — вигукнув Пакстон. — Усі трюми вщерть завантажені! Саме час податися до якого-небудь цивілізованого місця й почати витрачати.