Легенди Старокиївські

— Буде щасливий! — затремтів радісно голос матері.— Народився з волоссям!

Підвелась з намагою й піднесла дитину:

— Отче Іване! — звернулась до гори,— Будь за хрещеного батька! Дай щастя-долі!..

Промінь вечірнього сонця вдарився широким потоком

об верхів’я гори, полився долу, вбираючи у себе весь пурпур і золото осінньої пити ноти. Здавалось, несподівано відчинились ковані двері й ллється з них чарівна, могутня сила. Подихом вітру кинуло аж на саму дитину сухий корінець, темний, легенький і вузловатий61 — дарунок «хрещеного батька». І мати прив’язала до хрестика це: «Дар-зілля»!

Хотіла поцілувати дитинку. Але спечені гарячкою, пересохлі, потріскані уста видались їй негідними торкнутись ніжної істоти: «Умитись»!

Схилилась над спокійною поверхнею річки: блищала, як дзеркало. Приклякла на низенькому березі. З води дивилось на молоду матір змарніле личко повними суму, великими очима. Такими глибокими, немов сягали вони аж до дна ріки.

Чорні коси впали й торкнулись води. Від цього підводна сестра-русалка зморщила болісно личко. Немов заплакала над людською долею. Молода мати схилилась обличчям ще нижче. Торкнулась устами й чолом води. Немов поцілувала свій відбиток. Більш не випростувалась. Не чула нарікань чорноголових синичок — «вуглярок», що вболівали над долею сирітки, якого тепер уймуться тільки:

— «Чу-жі! Чу-жі... чу-жі»...

Не чула пронизливих звуків мисливських рогів, лускання бича та кінського тупотіння, а потім — й близько коло себе — людських кроків. В мент, коли безіменна мандрівниця вклонилась смерті-визволительці, в річку в’їздив важкий дорожній панський коч. Коливався, тягнений шестериком вороних коней, оточений верхівцями, гайдуками, пан-дурами й старшинами у блискучих одностроях та напудро-ваних перуках. Аж вода броду спінилась, немов пущено млин. А з повозу рука в білій військовій рукавичці вказала на молоду матір під ліщиною.

Двоє гайдуків погнало берегом до вказаної мети. Могли, однак, констатувати тільки довершений факт: мати — мертва, дитина — жива.

Гайдук простяг до коча загорнене немовля. Старший пан у військовому однострою байдужо глянув на знахідку:

— Відвезти священикові — най охрестить. «Циганку» поховати, де знайшла її смерть. До вечора — виконати.

Одного гайдука послано до найближчого села, другому звелено лишитись при тілі, доки не поховають. Але рука молодого старшини, що було взяв від гайдука немовлятко, намацала щось тверде:

— Загорнено щось з дитиною, величносте! — озвався до пана в кочі. І невмілими рухами почав розповивати дитину. За хвилину другий старшина передавав цісареві Карлові VI, що з полювання їхав відвідати свого улюбленця, графа Франца Ракоці, який щойно повернув з Італії, добре знайому цісареві табакерку.

«Єдину в світі!» — був переконаний Ракоці.

Обличчя цісаря споважніло під гривою туго скручених білих кучерів перуки. Рухом руки звелів подати собі немовля. З хвилину розглядав його. І розказав все знов загорнути разом та покласти коло себе, до коча.