Андрій Лаговський

/(х)=/(0)+х./Х0)+у"2/'"(0)+... та й заходився розкладати функції на ряди по степенях незалежних перемін. Цифри та латинські літери прудко чергувалися і або роздималися в іще ширші формули, або знов значно скорочувалися.

Дописавшися до якогосьЛаговський був пере-

v

рвав писання, щоб обтерти загусле чорнило на пері та й наново вмокнути перо в чорнилицю. Через тую перерву очі його майнули-перебігли по тому цифровому рядкові, який він оце був накреслив. Гульк — під знаком радикала стоїть p*rs, і Андрій зовсім виразно прочитав paliurus... Paliurus aculeatus — це ж оте саме знайоме йому держидерево, яке старанно викорчовувала генеральша Шмідтова з свого туапсинського участка!.. Боже мій! Навіть математика, навіть алгебра нагадує йому про Кавказ, про сім’ю Шмідтів!..

Він згадав, що йому до праці треба мати один свій чорно-вик — так якесь шпаргалля. Воно, мабуть, зосталося в чемодані. Він устав з-поза столу, підійшов і схилився до чемодана, щоб вибрати собі своє шпаргалля з-посеред тієї хаотичної мішанини рукописів, книжок, немитої білизни та дрібного манаття, які лежали жмутами і заповнювали собою його чемодан. Як стій Лаговський натрапив на якийсь старанно загорнутий сувоїк і розгорнув його. Тут лежав засохлий віночок із криптомерій, що йому колись були зробили молоді Шмідти в Туапсе і заквітчали його, мов поета-лауреата. Раптова немічність заволоділа Лаговським, як поглянув він на ті криптомерії.

— Невже ніде мені не знайдеться й не буде забуття?! Невже я ніколи не забуду вас, загублену для мене й дорогую для мене сім’ю?! — зашепотів він одчайно сам до себе, нервово підносячи вінка вгору. І в душі тихий голос одповідав: «Ба таки так! Не забудеш ніколи! Бо ти нікого ще так не любив на світі, як тую сім’ю! Ти й не могтимеш уже ніколи й нікого так любити... нема тобі забуття! Ти — раб своєї прихильності. Ти в кайданах. А найгірше — що твої кайдани для них навіть непотрібні, бо й тебе самого їм не треба».

— Дорогі мої!! Любі мої!! — зашепотів Лаговський, безнадійно простягаючи руки в просторінь, наче хотячи обійняти когось невидимого... — Весна нашої приязні прохолола, проминула безповоротно, ви мене забули — ну, так не споминайтеся ж і ви мені! Нехай і я за вас позабудуся!.. Не літайте коло мене, любі тіні! Не літайте! Не нагадуйте мені, що я знов сирота і бездомник! Не нагадуйте, бо моє серце й так почуває цю самоту!.. Болить!.. Пече!..

Вінок випав-вивалився з рук і зашелестів сухими своїми шпильками, ударившись об підлогу. Лаговський миттю був кинувся підхопити його, та й... ніби прокинувся, ніби очутивсь од сну. Він твердо поклав узяти себе міцно в руки. Обережно закрутивши тую криптомерійну пам’ятку в м’який папір, він сховав вінка в шухляді та й немовби заспокоївся.