Заборонена кімната
- Автор: Унгер Фред
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Сергій Кобленц
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Заборонена кімната». Краткое содержание книги:
Головний герой твору — молодий юрист Тердонк — випадково прочиняє двері до «забороненої кімнати» гітлерівських недобитків та їхніх фінансових покровителів і стає з ними до бою…
— Свині!
— «Добрий — ти мені до серця, грубий — ні», — цитує. Кріс Брехта. — Чуєш, ти не хотів би познайомитися з батечком твоєї ластівки?
Я затнувся.
— З Уденом? Він там, у вас?
— У нас тут чимало милих людей, — хихикає вона. — Ну, то як? Прийдеш?
Кидаю трубку. Поллі запитливо дивиться на мене.
— От і почалося! — кажу. — Атака з усіх боків. Про Елен та Франка вони також не забули.
— Питали про мене?
Я вагаюсь. Потім кажу:
— Здається, твій батько теж там.
Відблиски вогнів рвуться у кімнату, витанцьовують свій дикунський танок по стінах, по софі, по шибках книжкової шафи. Зникають, залишаючи темряву, в якій білою плямкою плаває личко Поллі.
— Підеш?
Киваю. Вибору немає. Не можу кинути друзів у біді.
— Зачекай, — кажу. — За годину повернуся.
Вона відкидає ковдру, нагинається за сукнею, що лежить поруч з сандалетами.
— Я з тобою.
— Ні! — протестую злякано. — Ні! Ти не підеш. Це зовсім не жіноча справа.
Глянула на мене сухо, холодно. Переді мною знову їжачок. І водночас — ні, не він. В її очах стільки серйозності, що це бентежить мене.
— Ти забув, — каже вона стиха, — що іноді жінкам доводиться захищати більше, ніж чоловікам.
— Більше? — всміхаюсь. — Що ж саме?
— Вас, — каже вона.
Дощ припустив ще дужче.
По асфальту лопотять важкі краплини. Калюжі киплять безліччю фонтанчиків. По ринвах плине темна каламутна вода.
До дерева притулений мотоцикл. Біля нього походжає чоловік, підняв комір пальта, руки засунув у кишені. Його волосся зовсім мокре. Я зупиняюсь. Це Мебіус.
— Прикрутіть трохи цей клятий дощ, докторе, — бурчить він. — Я мокрий до рубця.
Мотоцикл, напівтемна вулиця, Поллі. Мебіус дружньо підморгує їй. Він скидається на великого облізлого сенбернара, якому доручили охороняти кошеня.
— З якого часу, — питаю, — ви особисто займаєтесь такими справами?
Він витирає мокрий лоб.
— Гадаєте, я міг доручити це своїй дружині?
— Адже у вас багато людей.
— Якби так!
Поллі стоїть поруч, насунувши на лоба каптур, анічогісінько не розуміє з нашої розмови. Я дуже з цього радий.
— Щось трапилось? — питаю.
— Поки що нічого. Але, можливо, трапиться. Бо сьогодні ввечері — свято у вашому домі. Здається, вони там щось вигадають.
— Саме туди ми і йдемо.
Мебіус витягає руки з кишень.
— Це ви серйозно?
— Там мій батько, — відповідає за мене Поллі.
Мебіус хитає головою.
— Ви з'їхали з глузду. Обоє. І в першу чергу ви, докторе.
— Інакше не можна, — кажу. — Справді, не можна.
Він дивиться на мотоцикл.
— Як довго ви будете там?
— Найбільше — годину.
— Гаразд, — каже він. — Якщо годину…
Міський парк. За ним — пихаті сірі будівлі. Бастілія двадцятого сторіччя. Стіни завтовшки у метр, залізні грати на вікнах. Біля входу — солідна бронзова дошка: «Банкірський дім Девріент і К°». Другий поверх яскраво освітлений. Біля під'їзду — низка автомашин.
Величезні сталеві грати біля входу трохи відсунуті убік, за ними — швейцар у лівреї. Вклонившись, бере моє запрошення, уважно вивчає його. Він — втілення ввічливості, але і втілення суворості.
— Будь ласка, дозвольте запрошення вашої дами?
— Даму я запросив особисто.
Ввічлива посмішка.
— Зрозуміло, пане доктор, зрозуміло. Але мені наказано пускати лише тих, кого запросила дирекція. Чи можете ви зачекати хвилинку?
Чекаємо. Швейцар іде до свого закутку, крутить диск телефону і нерозбірливо бурмотить у трубку. Вклоняється, кладе її.
— Ще хвилиночку, пане доктор. Зараз прийдуть.
Притуляюся до сталевих ґрат і нетерпляче запалюю сигарету. Поллі стоїть поруч, вона бліда. За спиною шумить дощ. З банку долинає сміх, голоси, музика. Потім гуде ліфт, у вестибюлі клацають підбори.
Кріс.
Бальні відкриті черевики, вечірня сукня з великим декольте, палантин, діаманти. Підходить, роздивляється своїми красивими очима сарни Поллі та мене.
— Проходьте! — каже. Швейцар вклоняється.
Яскраво освітлений вестибюль. Мармур, скляні двері, сталеві грати. Луна наших кроків губиться десь у високих склепіннях. Статуї древньогрецьких богів дивляться нам услід сліпими гіпсовими очима. З темного операційного залу віє прохолодою.
Цього разу Кріс відмовляється від ліфта» і веде нас сходами. Червона килимова доріжка, дерев'яні панелі, різьблені» дубові двері. «Європейська дирекція», «Американська дирекція», «Дирекція Близького Сходу, Африки та Східної Азії», «Юрисконсульт», «Генеральний директор», «Президент».