Заборонена кімната
- Автор: Унгер Фред
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Сергій Кобленц
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Заборонена кімната». Краткое содержание книги:
Головний герой твору — молодий юрист Тердонк — випадково прочиняє двері до «забороненої кімнати» гітлерівських недобитків та їхніх фінансових покровителів і стає з ними до бою…
Його напарник теж усміхнувся.
— Французи! Вони тільки і вміють, що жерти та… — Він кинув грубе слово.
— Однак, — зауважив дядько, — якби того разу не Фешоз…
— За гроші, — відрізав Сметс, — можна купити кого завгодно.
Посідали на сходи, жартуючи та базікаючи, запалили. За хвилину з'явився видроголовий з кошиком. В ньому були пляшки з вином та пивом, бутерброди, холодна курка, печиво, посуд та серветки.
— Хвилинку! — Сметс підвівся, витираючи жирні пальці серветкою: щось згадав. Зігнувся, зник під сходами. Я чув, як він зачинив сталеві двері і повернув ключ. Потім повернувся, помахуючи ключем, що виблискував у променях сонця.
— Немов золотий, га?
Пілот взяв у нього цей шматочок металу, зважив на долоні.
— Надто легкий, — сказав він.
— Мідь, — зауважив Сметс. — Дешевина!
Забрав від пілота ключ і старанно заховав у шкіряний портсигар. Потім витяг якийсь папірець і жбурнув дядькові.
— Постав-но свою закарлючку!
— Що воно таке? — завагався той. Сметс вже знову жував.
— Розписка в тім, що ти прийняв бункер, замкнений, як годиться. — Оскільки здоровань недовірливо глянув у бік сталевих дверей, додав — Все гаразд, можеш не турбуватися.
Проте дядько не заспокоївся: підвівся, зник під сходами. Повернувся похмурий, підписав папірця і віддав його Сметсу. Фешоз спостерігав це, нічого не розуміючи.
У відкриті двері під'їзду заскочив горобець. Цвірінькнув і, схиливши голівку, поглянув на п'ятьох чоловіків. Пілот кинув йому крихту хліба.
— Що робитимемо з рештою ящиків? — запитав дядько.
Сметс розглядав горобця.
— Вони залишаться тут, — промовив він.
— А коли новий транспорт?
— Поки що, — сказав Сметс, — ніякого транспорту не передбачається.
— Будівельні роботи мусимо також припинити, — додав його напарник. — Отже, відпочивай!
5
Вони почали збиратися.
Фешоз кудись зник з кошиком, інші вийшли на сходи під'їзду, зачинивши й замкнувши двері. В залі знову стало тихо, перед вікнами безшумно танцювали порошинки.
Я поволі підвівся; все тіло заклякло від довгого сидіння навпочіпки. Знадвору почулося ревіння мотора, вихорі повітря хльостали по траві. Деренчали шибки у вікнах. По плитах ковзнула тінь, ревіння мотора посилилося, вертоліт повільно проплив над будинком і зник.
Загрюкали дверцята автомобілів: їх тут був не один. Так. Ось вони — «оппель-адмірал» і маленький «пежо» — перетнули галявину, поїхали по дорозі. Віти кущів ще трохи похвилювалися, потім парк знову застиг у зеленій дрімоті.
Шкутильгаючи, я зійшов сходами.
Мій ненависний «ситроєн», потупивши придуркуваті очі-фари і притиснувши ніс-радіатор до землі, здавалося, дрімав теж. Я відімкнув його, кинув пальто на заднє сидіння і почав копирсатися у моторі, не звертаючи, на превеликий жаль, уваги на те, що робиться довкола. А треба було б! Бо коли я зрештою озирнувся, то побачив дядька-велетня. Він притулився до дерева, схрестив руки на грудях і не зводив з мене очей.
Бувають обставини, коли ти зовсім безсилий. Лишається одне: підкоритися. Спершу я так і хотів зробити. Та наступної миті підібрався, готуючись до стрибка. Але дядько трохи підняв руку — і цього вистачило. У його руці був чудовий аргумент. З тих, що б'ють без промаху.
— Облиште дурниці, — спокійно сказав він. — Ви вже наробили їх чимало.
Я кивнув. Взагалі він мав рацію.
— Хочу знати лише одне, чого вам тут треба?
Я глянув на нього. Здається, він дуже серйозно ставиться до цього питання.
— Я тут ночував, — зрештою відповів я; це, звісно, було правдою.
— А вчора? Ви вчора теж були тут. Я знаю зокрема, що побували на горищі. Навіщо?
Голос у телефоні! Так це була не випадковість! Раптом мені стало не по собі. Спина вкрилася потом.
— Отже? — наполягав дядько.
В нього було сіре, втомлене обличчя з широкими, високими вилицями, та, вузькими, трохи косуватими очима. Але в цих очах я не побачив ні підлоти, ні ненависті, ані глуму. І раптом повірив, що ці очі зрозуміють мене…
— Шукаю одну людину, — сказав я.
— Яку?
Я пояснив і додав до цього все, що вважав за потрібне. Він слухав, не перебивав.
— І навіщо вам це? — запитав він, коли я скінчив свою сповідь.
— Його дочка просила мене.
Він раптом весь якось обм'як. Обережно зняв з дула пістолета глушитель і сунув зброю у кишеню.
— Фантазер! — сказав. — Якщо Удена справді викрали, ви ніде й ніколи не знайдете його. Тут — тим більше. Монастир — руїни. Зрозуміло?