Матінка Макрина

Я сіла під муром саду на низький плетений дзиґлик під великою сосною, або, як тут кажуть, пінією, що схожа на парасольку і справді від сонця у спеку захищає. Я витерла піт із чола, перевела подих, а той молодий Норвіт[91] сів поруч на камінчику, капелюхом від сонця затулився і слухає. А я, навіть не звертаючи особливої уваги, клепаю йому історію: про мінський монастир, про марш до Вітебська, про Полоцьк, про те, як нас у Мяделі топили, слово за словом; клепаю, а думаю про щось зовсім інше. Стежу тільки, аби саму себе занадто не знудити, бо ще, чого доброго, засну й гепнуся з цього плетеного дзиґлика. Я закінчила, а він не йде. То сидить, то навколішки впаде, питання ставить. Візьму я його до Матінки, — думаю собі, — може, Вона мене від Норвіта звільнить. Я взяла, показала, запону відхилила. Той на коліна. Ну, і я теж на коліна, вони трохи скрипнули, заболіли, аж я за лавку вхопилася, а в нього зразу сльози на очах виступили, молиться про навернення, вголос, так щоб я чула. Він зупинився, аби зачерпнути повітря, а тоді я перебила його, мовляв, одного ранку ця мальована Матір Божа підняла на мене опущені повіки й під Її поглядом я відчула, немовби моє серце розтануло, як виставлений на сонце шматок масла. Я його перебила, бо теж хотіла, врешті, зачерпнути повітря, а тоді він повернувся до свого. Видно, кожен має роль у цьому театрику. Десь дві години я з ним змарнувала, поки він, ох ти мій Боженько, рушив у дорогу.

Минуло десь три дні, і знову Норвіт приходить зі шкіряною торбою, стає навколішки і вручає якийсь папірець, мовляв, вірша він для Mater Admirabilis написав і що в цьому її образі є більше мудрості про істину, про Польщу, про нас, ніж у запилюжених книжках. А я нескінченно витонченого смаку особа та велика знавчиня речей найглибшої естетики, хоч і люблю садити капусту. Він прочитав вірш, я головою кивнула: Гарно, гарно. Нам потрібні вірші. Я віддала папірець, але він не прийняв, тому я склала його вчетверо і встромила між сторінок книжечки; він кивнув головою й запитав, чи може мене намалювати. І не встигла я ще відповісти, як він уже витягає з тої торби такі й сякі слоїчки, пензлики, дзбаночки, вже полотно розгортає і просить мене сидіти, наліво голову, направо, підняти руку, немовби я щось тримаю. Він кривиться, оком з-під брови блискає. Врешті повертає полотно до мене й показує.