Танець недоумка
- Автор: Павлюк Ілларіон
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-720-3
- Переводчик: Ростислав Мельників
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Танець недоумка». Краткое содержание книги:
У такому положенні її шанси звільнитися самостійно були мінімальні. Якби я лежав так само, наша ситуація була б зовсім не смішна. Я перевалився на бік, і магнітне поле послужливо потягнуло мене праворуч на дивне покриття. Заледве відірвавши одну руку, я дотягнувся до важеля аварійного скидання й за секунду вибрався зі скафандра, як із панцира.
— Надпотужний магніт, — сказав я. — Не дивно, що двигун здох…
Хотів перевернути Ірму на бік, але в мене не виходило. Максимум зміг ледь підняти плече й пропхнути ногу їй під груди, щоб потім дістатися до аварійної застібки. Нарешті Ірма теж звільнилася, й ми спантеличено втупилися собі під ноги. Дивна поверхня була пласкими ґратами, металевими з вигляду, з шестигранними вічками завбільшки як голубине яйце, — через них і пробилася трава. Метал був масивний. Я кілька разів тупнув ногою — жодного натяку на вібрацію чи прогинання.
— Ти щось розумієш? — запитав я.
— Розумію, що треба забрати бодай гвинтівку.
Свою я залишив усередині, а Ірмина тепер намертво прилипла до покриття за метр від рукавичок скафандра. Мені не вдалося її навіть зрушити. Тоді ми смикнули вдвох. Вийшло тільки з другого разу, та й то — не відірвати, а повільно, по сантиметру підняти. Спершу приклад (я відразу вставив під нього носак черевика), потім вдалося поставити гвинтівку вертикально, а вже тоді натужно відірвати від ґрат кінчик ствола. Ірма підняла гвинтівку на рівень грудей.
— На такій висоті здається, що вона важить кілограмів двадцять п’ять.
— Назад доведеться йти тайгою, — кивнув я.
— Зажди ще — «назад»! — Ірма встала на гусеницю й закинула гвинтівку на всюдихід. — Тебе не дивує, що ми знайшли дорогу?
Я ляснув себе по лобу.
— Точно! Дорога! Ось на що це схоже! Та навряд чи для гусеничного транспорту.
— Навряд чи взагалі для наземного, — погодилася Ірма. — Це схоже на трасу для магнітної левітації.
— І звідки вона тут узялася?
— Ось і я про це… Пропоную трохи пройтися. Навіть якщо капрал виїхав із повним зарядом, то проїхав не набагато далі за нас. А мо’ щось і знайдемо. Згоден?
Гвинтівки довелося покинути. Скафандри ми перенесли у всюдихід частинами і впоралися тільки тому, що нас було двоє. А може, тому що Ірма через свій пилок була, певно, сильніша за мене. Про те, щоб узяти їх, навіть і не йшлося. Озброєні самими лише пістолетами (та й ті відтягували пояс, наче поважчали чи не вдесятеро), ми пішли вперед.
— Не розумію, — не витримав я, — на Іш-Чель уже був проект колонізації і його закрили? Звідки дорога? Ще й магнітна, коли скрізь навпаки — магнітний транспорт, а покриття з нуль-кераміки. Ніколи не повірю, що вони намагалися впроваджувати в іншій галактиці те, що не апробували на Землі!
Дорога йшла вгору, і я весь час дивився під ноги, зосередившись на підйомі. Тільки скінчивши говорити, помітив, що Ірма дивиться на мене, а в її очах — чи то крижаний скепсис, чи то навіть глузування.
— Що?
— Ти серйозно? — спитала вона. — Думаєш, хтось потягне в іншу галактику десятки кілометрів магнітного покриття просто для колонії?
— А для чого? — не зрозумів я.
— Ні для чого! Іноді ти мене реально дивуєш! Сам же кажеш — у нас навіть технологій таких немає!
— І що це значить?
Ми нарешті піднялися на пагорбок, й Ірма зупинилася. Я вперся руками в коліна, переводячи дух.
— Ось, — нарешті сказала Ірма після тривалої паузи. — Оце і значить…
Я випростався й подивився вперед. І обімлів.
Попереду майже до самого обрію розкинулося місто.
Місто було дивне, не схоже на жодне у світі, та вочевидь мертве. Воно не було зведене, як звичайні міста, а навпаки — вирізане у поверхні землі. Велике плато, в яке впиралася дорога, було рівне і покрите якимсь гладким, як скло, матеріалом.
Його, наче каньйони, протинали вулиці, вирізані мости, естакади й переходи. Стрімкі схили штучних скель поцятковані чимсь, що нагадувало вікна… А втім, це могло бути що завгодно — місто, яке лежало біля наших ніг, побудували не люди.
— То ось нащо Корпусові ця планета… — випадково вирвалося в мене.
— Що?
Я хитнув головою.
— Та так… Кажу, хто б міг подумати…
Ірма стояла й дивилася на місто. Вітер кошлатив волосся, надаючи всій її постаті якогось понурого вигляду.
— Що будемо робити? — спитав я, щиро не розуміючи, що означає наша знахідка і як учинити.
— Ну… Оскільки в нас спільні проблеми… Пропоную спуститися й спробувати зрозуміти, що сталося з капралом. Ми ж за цим приїхали, нє?