Танець недоумка
- Автор: Павлюк Ілларіон
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-720-3
- Переводчик: Ростислав Мельників
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Танець недоумка». Краткое содержание книги:
Я спробував осмислити це. Потім усміхнувся.
— Ви серйозно?
— Абсолютно. Тривале вживання кокаїну спричиняє глухоту й зорові галюцинації. А страх… Постійний страх… Він робить глухим до голосу розуму, і бачиш ти в усьому тільки те, що хочеш побачити. Навіть не так. Ти бачиш те, що боїшся побачити. Отже, не здатен уже ні аналізувати, ні ухвалювати рішень. Ти вже не з нашої реальності.
Тепер усміхалася Вандлик, задоволена таким влучним порівнянням.
— Нащо ви мені це розповідаєте, мем? — я раптом насторожився, усвідомивши, що Вандлик не стала би просто так зі мною теревенити.
— Бо я відчуваю це в тобі, Гілелю. Не знаю, на який саме страх, але ти підсів. І схоже, міцно…
Тієї секунди я побачив перед собою обличчя батька, коли він зробив крок у відчинене вікно. Одна його нога ще стояла на підвіконні, а руки рефлекторно намагалися вхопитися бодай за щось, але тіло вже занадто сильно схилилося над безоднею… На його губах досі грали решточки дурнуватої посмішки… Але в очах уже були благання й жах. Ця уявна картинка зринала в моїй свідомості часто. Частіше за багато реальних спогадів. Але тоді, розмірковуючи з Вандлик про схожість страху й кокаїну, я вперше зрозумів, що насправді батькове обличчя, яке я собі уявляв, завжди було моїм власним…
— Агов!
Ірмин голос одразу розбудив мене, але, щоб усвідомити, де я, знадобився час.
— Я не сплю, — нарешті відповів і машинально торкнувся шраму під волоссям. «Підсів і, схоже, міцно», — пролунали в моїй голові слова Вандлик.
— Приїхали? — я спробував щось роздивитися через оглядові щілини, але бачив лише стіну тайги.
— Саме так… — якось похмуро відповіла Ірма.
— Куди?
— Узагалі приїхали, — тихо сказала вона. — Капець… Акумулятор здох.
— Як це? — я подивився на годинник і потер скроні, намагаючись порахувати, скільки ми їхали. Ще немає й дванадцятої. Отже, не так і багато…
— Мабуть, механічне ушкодження, — відповіла Ірма, звіряючись із бортовим комп’ютером. — Споживання електродвигуна виросло на шістсот відсотків.
— На скільки?!
— А я ще думаю, чого він так гуде…
— Твою ж матрицю… — я відчинив люк, щоб подивитися на небо. Було хмарно. — З таким сонцем будемо заряджатися до завтра…
— Я не брала сонячні батареї, — сказала Ірма.
— Як не брала?
— Офіційно, ми в рейді з перевірки відеопасток, пам’ятаєш? Як би я пояснила, нащо мені батареї?
Я застогнав:
— І що будемо робити, га? Кинемо всюдихід тут?!
Ірма відкинулася на спинку сидіння й заплющила очі.
— Невже?! Навіть «вибач» не скажеш? — думаю, я злився на неї весь цей час, іще з моменту, коли знайшов у Віри пилок. — Або, скажімо, «ми по вуха в лайні через мою пристрасть до авантюр»!
— Вибач, ми по вуха в лайні через мою пристрасть до авантюр, — беземоційно повторила Ірма, не розплющуючи очей.
— Сказитися… — буркнув я й виліз із всюдихода.
Ми стояли в центрі якоїсь долини чи… Можливо, колись це було русло широкої ріки: дерева росли обабіч порослого невисоким чагарником проходу, що нагадував просіку. Я про всяк випадок закрив забрало шолома й зістрибнув зі всюдихода.
Приземлився несподівано жорстко. Удар відгукнувся гулом в усьому скафандрі. Замість ґрунту під ногами, попри траву, було щось тверде і рівне. Здивовано нахилився, щоб роздивитися, аж ось верхня частина скафандра немислимим чином переважила, і я загримів головою вперед. «Добре, що закрив шолом», — устиг подумати, перш ніж устромився в землю, як страус.
— Усе в порядку? — пролунав у навушниках Ірмин голос.
Спробував підвестися, але не зміг. Ситуація була така безглузда, що я зареготав, уже здогадуючись, у чому річ.
— Що? — знову пролунав Ірмин голос. — Ти впав?
Я намагався випростатися, але нічого не вийшло — так і стояв навкарачки, упершись головою в землю, і безпорадно реготав.
— Що там?! Що ти робиш?
У такому положенні я не міг бачити всюдихода, самі лише гусениці, тому не встиг зупинити Ірму. Уже коли її черевики дзвякнули по броні, я здогадався, що вона збирається зістрибнути.
— Ірмо, не треба! Це магніт!
Але було запізно. Очевидно, стривожена, вона стрибнула дужче й далі за мене. І випросталася долілиць із таким гуркотом, ніби покотилося металеве відро. Я знову зареготав, ми обоє мали дурнувато-смішний вигляд.
— Що за довбаний пеніс… Чого ти іржеш! — Ірма лаялася через слово. — Я не можу встати, трахана матриця… Можеш допомогти, курва мама? Аварійна застібка піді мною, не дістану…