Сонети. Світовий сонет
- Автор: Павлычко Дмитрий Васильевич
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Генеза
- ISBN: 966-504-388-9
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Сонети. Світовий сонет». Краткое содержание книги:
Видання сонетарію видатного українського поета складається з оригінальних та перекладних творів цього жанру. Поет розглядає свою сонетну творчість як пошуки людської істинності. Авторська частина книжки порівняно з попередніми виданнями значно розширена; перекладна — це антологія «Світовий сонет», де окремо подано повний сонетний доробок В. Шекспіра, Гвєздослава та Янки Купали і переважну більшість сонетів Ш. Бодлера. В цілому сонетарій Д. Павличка — унікальне явище української літератури, в якому в невмирущій поетичній формі постає вічність людського духу.
Перейти на страницу:
Мілан Ракич
СОНЕТИ
І
Час нищити прагне в своїй круговерті
Всі наші творіння — пером чи мечами
їх люди писали — діла за ділами
Розмелює жорно жорстокої смерті.
Хай все пропадає! Як псища зажерті,
Дні люті, безжальні женуться за вами,
О, спогади милі! Гіркими сльозами
Плач, серце! Надії твої вже роздерті!
Крик, лайка і гавкіт. Все ближче облава.
За нею — дорога, пустошня і тьмава,
Там доли і гори стоять у печалі.
Як жертва впаде вже, мов зрубана павіть,
Як піною з рота траву закривавить,
Облава вбивати йде далі, йде далі.
II
Його поцілували ми в чоло
І відступили від труни. За діло
Гробар береться жваво так і вміло,
Уже на скрині віко загуло.
Чого ж мені це все так запекло,
Немов гарячі цвяхи, вбиті в тіло?
Труно, чому ж я не оглянув сміло
Тебе і все те, що в тобі було?
Мерця не знав я, плакати не буду,
Та знаю, — маску хтось зірве без труду,
Коли надійде майбуття моє.
Удари чую, співу тужна нота,
І плоть мою пронизує скорбота —
То молоток в ялову дошку б'є.
ПОКИНУТА ЦЕРКВА
Лежить зображення розп'ятого Христа,
По ребрах зламаних стікає кров струмками.
Зір вигаслий, бліді, як в мертвого, уста,
Сріберний ореол, прикований до рами, —
Дар набожних дворян, що вже в небесні брами
Постукали давно, — а рама золота
Чи позолочена — творіння долота,
Зробив її митець, різьбар над різьбарями.
Отак лежить Христос, де кажани і сови,
І ще якась птахва збирається на лови,
Як тільки западе в порожнім храмі тьма,
У відчаї, страшний, Христос розводить руки,
Він сам, самісінький, Він повен горя й муки,
Він пастви жде і жде, але її нема.
Десанка Максимович
ГОЛОСИ НОЧІ
Вночі по лісу ходять звуки злі,
смерть ніби кличуть голоси старечі,
сова зловісні пророкує речі,
десь там усівшись при своїм дуплі.
Ламає вітер галузки гнилі,
а ручаї з безодні, з глибонечі,
шукають, наче звірі з клітки, втечі,
гризуть каміння й скачуть по скалі.
Ніде не видно й іскорки блідої,
темнюща неба хлань, де гнізда хмар;
в ущелинах лежать пітьми сувої,
лиш серце пня ряхтить, як мертвий жар,
і чути скрики тихі та молящі:
страшні події звершуються в хащі.
В МУЗЕЇ
Одежа, зброя, посуд і книжки —
минувшиною пахне все в музеї.
На давніх шафах різьблені лілеї,
там павуки й незримі хробаки.
Пречистих Дів печальні образки, —
з монастирів покинутих трофеї,
мечі, що ними в честь якоїсь феї
рубалося лицарство залюбки.
А люди йдуть, так ніби про минуле
сьогодні перший раз вони почули,
і від нудьги конають сторожі;
вже вечір і пора кінчать роботу;
та наше сонце кида позолоту
і повертає блискоти іржі.
Бранко Мількович
ТРИПТИХ ПРО ЕВРІДІКУ
1
На березі проклятому, за днину довшому, де солов'ї
всі мертві, де червона сталь росте, як реї,
відчув я смак гіркий відсутності твоєї
в устах. Вже смерть у вуха налилась мої.
Ніч з того боку місяця важко загрузла
у непотрібні істини, в натхненний розбрат і різню.
Зникають вже під шкірою моєї крові русла,
та, може, криком я спасенні двері відчиню.
Ні, двері замкнені. Всі відгуки і звуки
так само мертві. Та невже в ярмі розпуки
заскочити я маю смерть, її печальна жертва?
Гірка сльоза в душі. А в серце вітер коле.
Хоч би той сон камінний не скінчивсь ніколи,
тебе збудити мушу, Еврідіко мертва.
2
Перейти на страницу: