Вогонь для Вогнедана [uk]

Электронная книга - «Вогонь для Вогнедана [uk]». Краткое содержание книги:

Фентезійний роман на основі слов'янської міфології. Третій роман з циклу «Ельбер».
Про те, що дух дійсно не вмирає, оповідається в романі «Вогонь для Вогнедана» Правитель Вогнедан, нащадок прибульців — дивних загинув у боротьбі з завойовниками. Але його невпокорений дух втілився в його нащадка, княжича Чорногори, однієї з найвіддаленіших південних провінцій Великої та Могутньої Імперії Півночі. Страшні спогади з минулого життя загартовують волю молодого шляхтича і підказують йому можливість врятувати свій народ з пазурів Імперії…

Перейти на страницу:

— Все одно вони виростуть поганцями, — буркнув Вогнедан.

— Люди, — зітхнув Сокіл, — недосконалі… Та й хто є досконалим в цьому недосконалому світі?

Ще за тиждень вони вирвалися зі Страгійських боліт на простори Зелеміню. Теплий вітер Півдня овіяв Вогнеданове лице і прошепотів лагідно: «Ти повернувся…»

Хлопчина й незчувся, як зістрибнув з коня і впав у придорожню пилюку, цілуючи землю, яку його сім літ учили зневажати. Сокіл не чіпав його, лише сторожко стежив за дорогою. Але шлях був порожнім, і Вогнедан наплакався вволю, аж поки підвівся і знову сів на коня.

— Друже Сокіл, — вимовив, — якщо я зараз помру, то помру щасливим.

— Я теж щоразу, коли повертаюся, відчуваю щось подібне, — озвався Птаха, — тільки землю, звісно, не цілую — чоррі це не личить.

— А ви завжди перевдягнені в… оце? — спитав Вогнедан, з огидою дивлячись на власний однострій.

— Не завжди, — відмовив Сокіл, — але трапляється. Однострій, до речі, в Ельбері найкраще маскує. Люди бачать лише його… І не бачать обличчя. Особливо в Квітані. Там і досі треба стерегтися… самотньому чоррі. Аби ножа в спину не ткнули. Була у мене раз пригода — ледве одбився. Пов’язав тих хлопців, поклав поруч того ножа, аби було чим мотуззя перерізати — і поїхав далі.

Вогнедан лише хмикнув. Він так зрадів тому, що опинився на рідній землі, що зовсім забув про проклятий однострій, і лише слова Птахи нагадали йому, що він і досі джура Пард, або, швидше, джура Квітін.

— Друже Сокіл, — озвався він знову, — а чи не можна нам перевдягтися… Тим більше, що якщо мене шукатимуть, то шукатимуть якраз хлопця в однострої.

— Нам треба буде їхати через Квітан, — роз’яснив Сокіл, — а там два полки розквартировано — Жердельський та Дарійський. А, оскільки у Квітані завжди неспокійно — чорри вартують на шляхах і трусять подорожніх. Поручник Роук Світін дійсно існує — він зараз служить в охороні воєводи Моозу. Він, правда, не Роук а Ронук…

— Не сокіл, а горобець, — переклав, засміявшись Вогнедан, — ну, звісно, як я міг забути… Святий Ронук, покровитель птахів…

— Папери у мене залізні, - продовжив Птаха, — І те, що я подорожую з джурою — теж можна пояснити. А взагалі — жоден вартовий не буде перевіряти паперів у іншого чорри. Бо може й на поєдинок нарватися. Яструбки — вони трохи скажені, і бої на шаблях поміж ними є звичайною річчю. Жодні покарання не зупиняють оцю пошесть. Врешті — і начальство дивиться на це крізь пальці.

— Вони, напевне, прагнуть смерти, — мовив Вогнедан, подумавши, — десь там, в глибинах духу… Там, де заживо поховано душу семирічного хлопчика.

— Так, — аж здригнувся Птаха, — так поховали душу мого брата… Аби ви знали, яке це було чудове дитя… Мама іноді згадує… Але, коли з Квітану, або з Моани приїздить оте... Ні, досить, Повелителю. Я не хочу більше говорити про… Кречета.

Невдовзі вони звернули на Квітанський шлях. На ночівлі до Вогнедана нарешті пробився затривожений голосок сестри. Вона ображалася, вона питала, чому він затуляється від неї. Хлопець знав чому. Він не хотів, аби в Данаділі довідалися про його втечу. Мама може зробити щось нерозважне. Наприклад, вирушити на Сіллон. Одне, що це могло пошкодити княгині Чорногорській і Данадільській намісниці в очах моанців, а друге… Він все ще їй не пробачив.

— Ти стаєш, Вогнедане, — врешті гнівно мовила сестра, — все більше схожим на чорру… Чому ти не хочеш поговорити з мамою? Скільки можна гніватися? Їй і так нелегко — дідо Іскра помер, так і не знявши з неї прокляття. Вона ж не власними руками віддала тебе до тієї клятої школи… Колишні помилки вона виправила дорогою ціною…

— Ціною моєї волі, - подумав Вогнедан втомлено, — досить, сестро… Мені вже не потрібна допомога. Облиш мене…

Печаль у сестри була синьою, а гнів — багряним. Вона обірвала зв’язок, наче поставивши глуху стіну. Вогнедан зітхнув… Колись вони зустрінуться, і вона пробачить… А мама… Краще не згадувати…

За вікном придорожньої корчми шурхотів дощ. Їм постелили на лаві. Господиня не підводила очей і була улесливо лагідною. Однак, Вогнедан завважив, як вона тричі зробила правицею знак зурочення. Господар длубався надворі і прийшов аж затемно. Сокіл сидів під вікном і теж спостерігав негоду. Побачив, що Вогнедан забився в куток і трохи не плаче, мовив ледь чутно:

— За хмарами

зозуля прокувала

В цю літню зливу

І в моїй душі

Від смутку також просвітку немає…

— Дощові хмари

Перейти на страницу:

Сюжет

Атмосфера

Главный герой

Общее впечатление

Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)

Не работает?