Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка

Я покликав варту, віддав наказ, налив шнапсу і простягнув склянку Бегеріку. І тут тільки відчув, що шнапс обпікає мою горлянку — я став Бегеріком.

Зайшов гармаш, який повідомив, що друга гармата в третьому батальйоні дала тріщину.

І тут з моїх вуст злетіли слова:

— Зваріть клей та залийте тріщину. Обмотайте стовбур міцною мотузкою, аби тріщини далі не пішли.

Вартовий та гармаш поглянули один на одного і зареготали.

— От, лишенько! — подумав я про себе.

— Чуєш, Бегеріку, давай поміняємось на хвилинку, — прошепотів я йому.

Ми крутнули каблучки і я знову став собою.

— Віднесіть її в ливарню. Дістаньте з четвертої камери бронзову довгоствольну гармату. Чого регочете, бовдури!

І ми знову помінялися.

Мене в тілі Бегеріка вивели з фортеці. Потім довелось проходити через табір ворога, де, звичайно, мене заарештували. Коли вони стали зі мною розмовляти, я зрозумів, що не знаю французької. Я, хто розмовляє латиною, англійською, французькою, польською, російською, турецькою, індійською, голландською мовами, тепер стою, як пень. Бо ж вуха Бегеріка не розуміють жодного слова, а язик його повертається лише на швабському діалекті. З французьким командиром я зміг спілкуватись лише за допомогою перекладача.

— Ти був у фортеці?

— Так.

— Передав унтеру, що я велів?

— Так.

— Що він відповів?

— Все виконає з точністю.

Після цього командир запхав мені у руку п'ятдесят талерів і велів забиратись.

Я повернувся і рушив світ за очі, мандруючи з одного міста в інше, поки не дійшов до Магдебурга. На своїх настоянках я заробив на воза і коня; вже не тягав на спині шафу, найняв слугу, котрий барабанив і дудів, поки я торгував на ринку.

Сподобалася мені безтурботне бродяче життя і на розум не спадало зажадати своє тіло назад. Нехай Бегерік собі стріляє з гармат в Еренбрайтштайні. Дуже розумним і зручним виявилося тіло Бегеріка, і душа моя почувала себе в ньому чудово. Правда, я добре про нього дбав, плекав і леліяв, як своє власне. Я цілком міг собі це дозволити. Всі лікарі Магдебурга збанкрутували з тих пір, як я з'явився. Тільки я міг вилікувати людей. Моє зілля творило справжні чудеса.

Але одного разу трапилася біда. Коли я торгував на ринку, якийсь пройдисвіт — певне найнятий котримсь з лікарів — підклав пучок палаючої соломи у вухо мого коня. Бідолашна тварина понеслася, як скажена, візок перекинувся, всі настоянки та ліки посипалися на дорогу. Добре, хоч шию собі не зламав. А погано те, що тепер я не знав, які ліки для чого потрібні. Я порозкладав їх до шафки навмання, і, напевно, багато переплутав.

З цього всього вийшла велика плутанина.

Якось мене покликали лікувати одного синдика, у котрого одна нога була коротша за іншу. Я був трохи напідпитку від французького вина і натер «розтягуючою» маззю ту ногу, котра і без того була довша. Результат наступний: в нього так витяглась нога, що він міг сидіти тільки на шафі, а коли вставав — то голова впиралася в стелю. Ясна річ, що він хотів мене прибити.