Інспектор і ніч. Бразільська мелодія
- Автор: Райнов Богомил
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: Юрій Чикирисов
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Інспектор і ніч. Бразільська мелодія». Краткое содержание книги:
Розслідуючи справу, інспектор карного розшуку Петр Атанасов стикається з компанією молодиків, які намагаються жити на «західний манер», вбачаючи сенс життя в розвагах, і несвідомо стають зброєю в руках валютників та контрабандистів.
Зиркаю на годинник і забігаю до шефа на доповідь.
— Я чекав на тебе. Сідай, — каже коротко полковник, що його алегоричною мовою означає: «Ти прийшов тільки тепер? Давно вже треба було це зробити. Справа ж бо невідкладна».
Сідаю й починаю не дуже доладно розповідати про те нове, що з'явилося в ході слідства.
— Закури, якщо хочеш, — пропонує мені шеф з лагідними нотками в голосі.
Це означає: «Гаразд, я визнаю — ти часу не марнував».
— Будемо сподіватися, що вже видно кінець, — зітхає полковник, коли я закінчую свою доповідь. — З твоїм планом я в принципі згоден. Але кажучи «в принципі», я маю на увазі — за суворого додержання законів. Ти, Антонов, майстер своєї справи, але іноді мені здається, що ти вважаєш себе розумнішим за тих, хто створював ці закони. З іноземцем тримайся тактовно. І взагалі — ніякого свавілля.
Після такого напуття, незвичайно довгого як для його лаконічного стилю, шеф іде до свого столу, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Як уже було сказано, в мене теж обмаль часу, тому я поспішаю до дверей.
— Бажаю успіху, — всміхається мені полковник, аби показати, що, незважаючи на повчання, ми з ним залишаємося друзями й що взагалі він розраховує на мене, попри мої деякі колишні витівки.
Спускаюся сходами, сідаю в автомобіль, що чекає мене біля виходу, й вирушаю на пошуки отих «двох речей».
«З іноземцем тримайся тактовно». Це я знаю, але в тім-то й справа, що є люди, які у відповідь на твою тактовну поведінку зовсім нетактовно сміються тобі в обличчя. Що ти йому зробиш? Він знає, що ти йому нічого не зробиш, і тому чхає на твої шляхетні манери.
Заходжу в одну зовнішньоторговельну установу до свого приятеля, з яким ще вчора мав невеличку розмову, однак і сьогодні нічого втішного для мене нема. Намагаюся втовкмачити своєму приятелеві кілька директивних ідей, та він лише знизує плечима й бурмоче: «Знаю, знаю», «Побачимо», «Не можу нічого сказати», і взагалі вживає ті паразитичні слівця, які використовуються для того, щоб звільнитися від зайвого клопоту.
— Чи є директор? — запитую я.
— Навіщо тобі директор?
І він скаже те саме.
— Можливо, але я хочу почути це на власні вуха.
Директор справді каже мені майже те саме, але з нюансом, який вселяє хоч якусь надію.
— Гаразд, спробуємо, — поволі відступає він, коли мій натиск досягає кульмінації. — Я вам нічого не обіцяю, бо це від мене не залежить, але пошукаємо спосіб.
Я виходжу з таким враженням, що перша з моїх «двох речей» вислизає у мене з рук, як вологе мило. До вечора вона взагалі може зникнути з поля мого зору.
Залишається друга. Там хоч немає необхідності виявляти тактовність, якої мені й без того бракує. Вся ініціатива в моїх руках. Взагалі все в моїх руках, окрім бажаного наслідку.
— О, ви ще й досі причепурюєтесь? — привітно кидаю я, входячи до кімнати двох холостяків.
Власне, Моньо вже одягнений і кладе останні штрихи на свою біляву чуприну, розгладжуючи її перед дзеркалом спритними пальцями. А Спас іще тільки голиться електричною бритвою, сидячи перед нічним столиком, де також встановлено дзеркало. В кімнаті, як і в кожному холостяцькому помешканні під час ранкового туалету, стоїть запах дешевого одеколону. З магнітофона незвично тихо лунають знайомі такти «Бразільської мелодії».
Моньо намагається всміхнутися й витискує з себе зніяковіле: «Добридень». Спас лише швидко блимнув на мене й робить своє.
— Симеоне, — кажу я, — ти, я бачу, вже готовий. Маю на увазі, якщо в тебе є якісь справи, я тебе не затримую.
Моньо поспішає зникнути, і я розташовуюсь на його канапі, яка, на диво, прибрана й застелена жовто-зеленою ковдрою.
— Ну от, ваш друг намагався вас покинути, розумієте? Ми його ледве схопили в останній момент на кордоні.
Спас на мить перестає голитися й дивиться на мене:
— Ви про кого кажете?
— Про вашого найближчого друга — Філіпа.
— Його схопили на кордоні?
— Авжеж.
— Такого я від нього не чекав, — мимрить Спас і знову притуляє до щоки електробритву.
— Що саме ви не чекали? Те, що він перейде кордон чи що він вас покине?
— Як це — покине мене? Я ж не малолітній!
— Вік — це одне, а розум — інше, — непевно відповідаю я. — Тобто я хотів сказати, що він тікає від вас після того, як добряче вас підмочив.