Записки українського самашедшого
- Автор: Костенко Лина Васильевна
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Записки українського самашедшого». Краткое содержание книги:
За жанровою стилістикою «Записки українського самашедшого» — насичений мікс художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики. Це перший опублікований прозовий роман видатної української поетеси.
Його вже проголосили «Людиною року», він уже кинув крилату фразу: «Донбас порожняк нє гоніт», чим перекрив у народній пам’яті гуркіт шахтарських касок перед Кабміном і постійні катастрофи донецьких шахт.
Формується новий уряд. «Молодий амбіційний уряд, який ми привели до влади», — як з гордістю сказав один речник парламенту, зігнорувавши благородні сивини деяких міністрів.
Уряд справді амбітний. Попередній почав відроджувати славу України як житниці Європи, цей продовжив і примножив цю славу, хоча після грибка в Бразилії французи у нашій пшениці виявили ще й дуст. Але уряд вважає, що це інсинуації, просто вони там у Європі злякалися сильного конкурента.
Новий прем’єр народу сподобався, незважаючи на чутки про його дві судимості, все списали на його важке дитинство і бездоглядну юність. Головне, що тепер він такий статечний і говорить все прямо. Він не став з народом лукавити, він так і сказав: «Кажу прямо, в президенти я не збираюсь», чим дуже заімпонував електорату. І одразу ж, тільки-но обійнявши посаду, помчав до Москви. Там він зустрівся з нашим же президентом. А де ж і зустрітися главам незалежних держав, як не в колишній метрополії? Така вже наша політична еліта. Голови, як на шарнірах, все звернуті до Москви.
Недавно аборигени Австралії наклали прокляття на свого прем’єра — вказали на нього кісткою кенгуру. Нам би якийсь такий звичай. Ми б давно вже на них усіх вказали кісткою кенґуру.
Зайшов Лев, інвертований на пустелю.
— Ну, як тобі цей прем’єр? — запитав. І сам собі відповів: — 3 ним у нашу історію входить новий мезозой. Панування гігантських рептилій, диктат головоногих молюсків, трансгресія кримінального елемента. І навіть новий національний символ — Пальма Мерцалова, виклепана з чавунної рейки у позаминулому столітті для всеросійського нижньогородського ярмарку. І май на увазі, він піде у президенти.
— Цього не може бути, — сказав я. — Він же говорив, що не збирається в президенти. І потім — дві судимості. Не може бути.
— У цій країні все може бути, — сказав він. — У цій країні противно жити.
— То виїжджай! — закричав я.
— І виїду, — тихо сказав він.
Нікуди він не виїде. Він закохався. Запав, як тепер кажуть, на нашу Ґламур. Знову став елегантний, завжди гарна краватка. Часто заходить до нас, тисне кнопку дзвіночка, тоскно поглядаючи на сусідні броньовані двері. Ґламур все така ж мовчазна й печальна, обличчя — як венеційська маска. Він її зустрічає з роботи, ніби випадково, і сумку допоможе нести, і проведе до самих дверей, а вона сухо подякує й піде. Ця жінка — закритий для нього код.
Що б я робив на його місці? Те, що роблю й на своєму. Люблю.
Ще одне 1 грудня. Президент привітав працівників прокуратури і побажав їм великих звершень (на додаток, очевидно, до вже існуючих).
Справа Ґонґадзе заведена в глухий кут. Справа Александрова, убитого торік у Слов’янську, пущена по фальшивому сліду. Зниклого журналіста знайшли в білоруському лісі, повішеного. Так що тепер у морзі на вулиці Оранжерейній на одного журналіста більше. Справу порушили за статтею «Доведення до самогубства», потім тихо закриють, так ніхто й не дізнається, хто кого до чого довів.
Оскільки ж сьогодні ще й Всесвітній День боротьби зі СНІДом, у Києві відбувся масовий «Забіг заради життя». Свідомі громадяни усіх вікових категорій бігали Хрещатиком на підтримку ВІЛ-інфікованих. Імпульсу до прискорення додавав темп поширення цієї хвороби в Україні, бо за якихось п’ятнадцять років догнали і перегнали, і вийшли на шосте місце у світі після п’яти африканських країн.
До чого ж гарну пісню передають по радіо! «Я співаю при долині колискову Україні». А я думав, чого вона так спить? Бо соковиті баритони співають їй колискову.
«Нині чорний місяць перебуває у знаку Овна, — каже бородатий астролог з голубого екрана. — Не можна кривдити птахів».
А ми й не кривдимо. До нас на балкон прилітає синичка. Ми їй кришимо хліб і шматочки сала, дружина спеціально купує, у нас дома ніхто не їсть, а синичка любить. Прилітали й омелюхи, і навіть дятли. Не ті, в малинових шапочках, а якісь дивні, я таких раніше не бачив, — може, це вже сирійські?
Сови, правда, ще не прилітають. А ворон тьма. Обклювали горобину, тепер сидять на тополях, каркають так, що аж струшується сніг. Найгаласливіша все та ж каркарона, — ну такий вже голос деркучий, позаздрив би едґарівський Крук. І якби у нас, як у Стародавньому Римі, були ауспиції, тобто гадання за криком птиць, то це каркання могло б навести на дуже сумні думки.
5 грудня почався перепис населення. Ми все ще думаємо, що ми велика нація, що нас 52 мільйони. Але ж за ці роки виїхало мільйонів п’ять. І баланс демографічний від’ємний. Так що добре, якщо набереться мільйонів сорок шість — сорок сім. Та й з тих половина не ми. А з тої половини ще половині байдуже. Так історично склалося. Так історично розклалося. Продукти того розкладу отруїли суспільство, от воно й тхне.