Празький цвинтар [без ілюстрацій]

Повернувшись до кабінету, я відкрив роман Ґодше на тій сторінці, де Далла Піккола поклав закладку. Моя німецька дещо заіржавіла від невживання, але я міг зрозуміти якщо не тонкощі розповіді, то хоча б основне. Безсумнівно, що це була саме моя зустріч рабинів на празькому цвинтарі, хіба Ґодше (з його пристрастю до театральності) яскравіше розписав нічне кладовище, написав, що спочатку на цвинтар прийшов банкір, такий собі Розенберґ, та польський рабин з капелюшком на маківці і пейсами на скронях, а для того, щоб увійти, треба було прошепотіти сторожеві кабалістичний пароль з шести складів.

Слідом на цвинтарі показався чоловік, який в моїй оригінальній версії був моїм інформатором, а разом з ним такий собі Ласалі, що обіцяв допомогти йому відвідати зустріч, яка відбувалася раз на сто років. Обидвоє нап'яли на себе несправжні бороди та довгі сутани, а потім зустріч відбувалася більш-менш так, як її описав я, включно з моїм фіналом, у якому з могили здіймалося блакитнувате світло і віддалялися постаті рабинів, котрих проковтнула ніч.

Безсоромник використав мою куценьку доповідь, щоб нагнати мелодраматичності. Вона згодилася для будь-чого, окрім як збити кілька талерів. Дійсно, немає більше нічого святого.

Достоту, як того хочуть євреї.

Наразі йду спати; я відійшов від своїх помірних гастрономічних звичок, випивши, я б сказав, непомірну кількість кальвадосу (у мене непомірно голова йде обертом, підозрюю, тепер таке траплятиметься неодноразово). Але, оскільки я, здається, лише занурившись у сон без сновидінь і прокидаюся абатом Далла Пікколою, я б тепер хотів подивитися, як же ж це я прокинуся у подобі покійного, безсумнівною причиною і свідком смерті котрого був особисто я.