Битi є. Макар
- Автор: Дашвар Люко
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1282-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Битi є. Макар». Краткое содержание книги:
— Краще? Мабуть… — Новаковський примружився, глянув на захоплену будівлю. Чогось таким слимаком йому той білявий здавався, а він, бач… Як донька в ньому характер розгледіла?.. Хай його завалять? «Урятуй» — сказала Нані.
— Їхали би ви додому, Ярославе Михайловичу, — почув Ромин голос.
— Ти мені тут поради не роздавай, — відказав хижо. — Сам їдь, а я хочу зрозуміти, як менти діятимуть.
— Ну… Бог у поміч. — Рома позіхнув, поплентався геть.
Новаковський гукнув Рудя.
— Дзвони йому! — наказав хижо.
— Я уже пробував, — забелькотів Боря. — Не відповідає. Номер міг змінити. Точно змінив. Нані…
— Що Нані?!
— Нані знає…
— Ти що верзеш?! Звідки?
— Він їй SMS-ки щодня надсилає… надсилав… Тобто… Я бачив… випадково.
— І чому ж, Борю, я цього й досі не знав? — Новаковський ледь утримався від бажання ляснути Рудя по окулярах.
За п’ять хвилин рівним, як мертва ріка, голосом Нані продиктувала татові новий номер механіка. Запитала:
— Де він?
— Тобі тут бути не треба, — вислизнув Новаковський. — Тут… усе за планом. Нормально… буде.
Макар утратив кров і відчуття часу. Хитався, блукав фабрикою, заглядав у кожен куток — реєстр… На стіни витріщався: ви реєстру не бачили? Без реєстру вся забава ніц не варта. Хіба що переконатися: ті нові хазяї — скоти. Усе шкереберть: тканина по підлозі, машинки у воді… Навіщо витрачати півтора лимона, захоплювати фабрику, щоби потім знищити її? Не розумів.
Сил бракувало. Падав-спинався. Пов’язка на плечі давно промокла. Сів на сходи, що вели на другий поверх, притулився до стіни.
— Ну… Принаймні зайшов… І втримуюся поки…
Отут, на сходах, його і знайшла Зіна. Присіла поряд.
— Е! Командире! Пішли. Справу робити треба…
— Яку справу? — запитав тоскно.
— Добу протриматися.
— Що станеться за добу?
— Я сто баксів отримаю, — обережно нагадала Зіна. — Якщо твоя ласка…
— А-а… То ти по гроші прийшла…
— А ти по що? — образилася Зіна. — По сині очі? Ходімо вже, бо мужики кіпішують. Кості в туалет конче треба, Геракл гикає від жаху… Надворі метушня якась…
— Добре, — погодився смиренно, та встати сил не стало.
Допінгу би… Хльоснув би хтось по мордяці, крикнув би: «Ах ти ж, падло!» Механік безпорадно глянув на Зіну, і тут задзвонив його мобільний. Зіп’явся — як не було відчаю. Хижо зиркнув на телефон.
— Боря?.. — здивувався. Налився гнівом: раз телефонує Рудь, значить, з фабрики його викинув Новаковський! Що? Не сподівався реакції? Лікті кусає?
— Директор фабрики «Есфір» Олександр Макаров, — нахабно.
— Макаров?.. — голос Рудя трепетав. — Ти… Це ти вчудив?
— Ти придурок, Рудь? Я на власну фабрику повернувся! — процідив. — Що треба? Тобі чого не спиться? Спи!
— Зачекай! Ярослав Михайлович питає: чого добиваєшся…
— Ти здурів, юродивий? Думаєш, я з тобою обговорюватиму свої вимоги? Я вже все сказав: прокурора, УБОЗ, пресу…
— Що ти пред’явиш? Пресі…
— Є дещо! Вагомий аргумент, — хижо прошепотів Макар, відрубав зв’язок. «Реєстр знайти!» — билося.
— Пішли! — наказав.
— Що? Справи зрушуються? — обережно запитала Зіна.
Макар не відповів. Хитнувся раптом і завалився би… Зіна підхопила командира, потягла до холу.
— Міг би вже й доплатити, — бурчала. — За те, що оце тягаю тебе, ніби мені нема чого робити…
Марта знала про захоплення фабрики раніше за Новаковського: близько півночі Баклану зателефонував черговий по місту. Генерал спересердя луснув кулаком по стільниці новенького італійського столика так хвацько, що від ніжки відвалився різьблений завиток.
— Ну чому всі покидьки просинаються саме перед виборами? — засмутився.
Цьомнув у губи насторожену Марту:
— Не хвилюйся, лялечко! До ранку ще встигнемо… погратися…
Зібрався і геть. На розі Саксаганського й Горького генерала вже чекала службова автівка.
Марта сповзла з виснаженого надмірною вагою молодят та їхніми жорстокими інтимними пестощами ліжка — ні жива, ні мертва.
— Господи! — до ікон. — Що робити?!
Розревлася коровою — ох, Сашко! І ті її папери… Що, як при ньому? Ну за що, Боже правий? Мартине серце онде й донині ридма: убив коханий! Убив, і дихнути несила. А ще Баклан зверху як уляжеться… Одне діло раз на тиждень по-швидкому, а інше — щоночі ті півтораста кілограмів слюнявити. Та коли вже Марті спокій буде?! День у день тільки й думає, як свої папери повернути, — навіть намагалася обережно дізнатися, хто на ту кляту фабрику око поклав, — усе марно. По руках і ногах зв’язана!